Олександр Гриценко
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожцi...
Тарас Шевченко
За сто рокiв уся Європа буде
або республiканською, або козацькою.
Наполеон Бонапарт
...I покажем, що ми, браття,
Козацького роду!
Гiмн України
В оперi С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» головний герой, Карась, перебравшись у турецьке вбрання, спiває:
- Тепер я турок, не козак!
Здається, добре одягнувся.
I як воно зpобилось так,
Що в турка я перевернувся?
Чому просте перевдягання стає для Карася чимось на кшталт цiлковитої змiни iдентичностi? I що означає слово «козак» у цьому уривку? Вбрання, приналежнiсть до певної вiйськової структури, чи спосiб життя й систему цiнностей, чи нацiональнiсть? Та в тiм-то й рiч, що в українськiй культурi "козак" та "козацтво" - це, в певнi перiоди чи в певних контекстах, i перше, й друге, й третє, i ще кiлька ширших i абстрактнiших концепцiй.
Козацтво починалося в українських степах як рiд занять, розрослося до виразного й цiлiсного способу життя, на базi якого сформувалася окрема суспiльно-культурна група, що поступово розвинулась у вiйськову органiзацiю, яка, утворивши в серединi XVII ст. квазi-незалежну державу, посiла в нiй мiсце провiдної суспiльної верстви або, визначаючи цю роль у системi понять того часу, полiтичної нацiї; остання ж притаманну своїй, ще до-державнiй козацькiй субкультурi iдеологiю перетворила на ядро iдеологiї нацiональної.
Зі скасуванням Гетьманщини козацтво частково, верхiвкою, злилося з загальноросiйським дворянством, частково ж знову опинилося в ролi всього лишень суспiльного стану (фактично - вiльних селян), однак "вiртуальна козаччина", сформована в iдеологiї, в текстах та культурних практиках, стала однiєю з пiдвалин вiдроджуваної української самосвiдомостi, нацiональної iдеологiї та нацiональної культури. З огляду на все це, у пpопонованому нарисi йтиметься, по-перше, про iсторичну козацьку субкультуру та сформовану нею систему культурних практик, понять i вартостей; по-друге, про згадану "вiртуальну козаччину", її роль i мiсце в сучаснiй українськiй культурi (з особливою увагою до її популярних, масових проявiв) та в нацiональнiй iдеологiї.
У масовiй свiдомостi поняття української нацiї та козацтва - то майже синонiми. Коли кажуть: «Козацькому роду нема переводу», мають на увазi рiд український, а власне, те краще, що в ньому є (чи мало б бути); коли ж юнака чи чоловiка називають "справжнiм козаком", то це знову-таки означає констатацiю наявностi у нього певного набору людських якостей (позитивних, ясна рiч), а не приналежностi цієї особи до прямих нащадкiв козацького суспiльного-правового стану. Та водночас термiни "козак", "козакування", "козацтво", "козаччина" мають цiлком конкретний iсторичний сенс, пов`язаний з iсторiєю України XVI-XVIII столiть.
М.Грушевський писав, що козацтво - "...се найбiльш кольоритне, найбiльш характеристичне, блискуче й голосне явище українського iсторичного життя ..." Не можемо поскаржитися на брак iсторичної лiтератури про українську козаччину - той перiод, коли вона набрала найвищого розвитку, є, мабуть, найширше висвiтленим у нашiй iсторiографiї. З-помiж найзначнiших праць назвемо 7-9 томи "Iсторiї України-Русi" М.Грушевського, тритомну "Iсторiю Запорозьких козакiв" Д.Яворницького, працi М.Драгоманова, О.Лазаревського, В.Липинського, О.Оглоблина, I.Лисяка-Рудницького, Н.Яковенко та багатьох iнших; з-помiж iноземних праць варто згадати давню монографiю Ф.Лонгворта [Longworth], яку, втiм, I.Лисяк-Рудницький пiддав обгрунтованiй критицi в частинi, що стосується власне українського козацтва. Цiнною рисою її, однак, є велика бiблiографiя з "козацького" питання. Окрiм власне наукових праць, важливим (а часто й головним) джерелом знань та уявлень про козацтво для широкого загалу були й залишаються так звана iсторична публiцистика (що часто має зовнiшню форму науково-iсторичних праць), як-от "История русов", "Iсторiя України-Русi" М.Аркаса, "Оповiдання про славне Вiйсько Запорозьке Низове" А.Кащенка тощо, а також численнi художнi твори, присвяченi козаччинi - вiд П.Кулiша й Т.Шевченка до В.Малика та кiнофiльмiв на кшталт "Козаки йдуть" чи "Дорога на Сiч". У минулому столiттi надзвичайно важливим джерелом уявлень про козацтво був фольклор - думи, пiснi, перекази, навiть приказки (найзначнiшими зiбраннями такого фольклору є двотомовi збiрники Д.Яворницького та В.Антоновича й М.Драгоманова), але в сучасному суспiльствi цей фольклор побутує майже виключно у вториннiй формi - "оброблений" белетристами, сценаристами, пiснярами. Зразком такого пост-фольклору є, наприклад, книжка Марiї Пригари "Козак Голота".
Тож почнiмо з наукових джерел.
Термiн "козак", як зауважують серйознi дослiдники, старший за сааме явище козацтва, тим бiльше українського. У сьомому томi "Iсторiї України-Русi", який одночасно названо першим томом "Iсторiї української козаччини", М.Грушевський зазначає:
«В словнику половецькiм (Codex Cumanicus) з 1303 р. знаходимо слово "козак" в значенню передової сторожi. В татарськiм свiтi, з яким Українi прийшлося жити в такiй близькiй стичностi, ...козак має значення чоловiка свобiдного, незалежного, воєнного авантюрника, але знов-таки нижчої категорiї - волоцюгу, партизана, розбiйника, чоловiка бездомного, неоселого». Козацтво – «се результат одвiчної боротьби побуту осiлого, хлiборобського з хижою, розбiйничою, кочовою люднiстю степiв, що вiками тягнеться, все в нових i нових формах, на територiї України».
Козакування, отже, українцями запозичене у степових сусiдiв, тож воно, як спосiб життя, характерний для степового пограниччя (мiждержавного, а часто - ще й мiжцивiлiзацiйного), має багато спiльних рис із такими явищами, як життя пiонерiв американського Дикого Заходу (frontier) чи аргентинських гаучо (що пікреслював, напр., Ф.Лонгворт). Однак в українських степах воно особливо розвинулося й оформилося не лише в своєрiдну лицарсько-служилу верству (це бачимо також у донських та яїцьких козакiв), а й породило унiкальне державне утворення - Гетьманщину, або ж державу Вiйська Запорозького.
Науковцi вважали за необхiдне проводити чiтку грань мiж явищем козакування та суспiльними структурами, що виникли на його базi - Запорозькою Сiччю та козацтвом "городовим". М.Грушевський пiдкреслює:
«Мусимо вiдрiжняти козаччину як побутове явище, i як певну органiзовану суспiльну верству, правно-суспiльний iнститут; з другого боку, розрiзняти козаччину як явище, i її термiн, з яким вона спецiалiзується... Козаччина як явище побутове знана нам з часiв староруських. Своє козацьке iм’я дiстає вона з другої половини XV в., а формується в певну суспiльну верству протягом цiлого XVI в. i певне... правно-визнане значення дiстає аж на переломi XVI i XVII вв.»
Власне, запорозьке низове козацтво, в силу специфiчного способу життя, основою якого були постiйнi бойовi сутички й походи, суворий побут степового пограниччя та воїнська спiльнота, витворило "козацький звичай" - своєрiдний лицарський кодекс честi, сiчове bushido, що було потiм перейняте (коли не як спосiб життя, то принаймнi як iдеал, єдино вартий "справжнього козака" - сирiч справжнього українського мужчини) - спершу реєстровим козацтвом, а відтак і всiм українським суспiльством.
Як це формулює «Довiдник з iсторiї України» (1994):
«основними рисами запорозького К. були: родинний принцип органiзацiї братства (побратимство, рiвнiсть, демократизм), морально-етичниий кодекс поведiнки (високий соцiальний статус свободи, мужностi, вiдданостi товариству i, навпаки, низький статус мирної працi, спокiйного способу життя тощо); iнститут кобзарiв, спецiальна наука молодi, специфiчне ставлення до жiнки, аскетизм, релiгiйнiсть, колективне землеволодiння.»
Вочевидь, дещо з названого – то не стiльки «риси К.», скiльки риси сформованого ним суспiльного й морального iдеалу, часом суперечливого (адже "родинний" патерналiзм небагато має спiльного з демократiєю, а збройна боротьба проти "недовiркiв" - з глибинною суттю християнства); не є секретом також малоаскетичний спосiб життя запорожцiв поза вiйськовими походами.
Цiкаво порiвняти наведенi вiтчизнянi характеристики козацтва з iноземними - скажiмо, думкою шведського знавця України Альфреда Єнсена:
«Це незвичайне суспiльство, яке частково складається з войовничих авантюристiв, чиї полiтичнi iдеали такi ж невиразнi, як обриси безмежного степу, i такi ж примхливi, як повiв вiтру чи полiт птаха, а частково - з опальних чужинцiв чи втеклих селян, для яких свобода означала те саме, що й необмежена сваволя, - це суспiльство не мало й не могло мати жодних передумов для того, щоб стати мiцною державою».
Ф.Лонгворт також вважає, що нацiональна cвiдомiсть та український патрiотизм запорожцiв були ретроспективно накиненi їм пiзнiшими "нацiоналiстичними" авторами. I.Лисяк-Рудницький переконливо спростував такий погляд щодо "городового" козацтва, але ж коли говорити про власне запорожцiв, то факти свiдчать, що вони кiлька разiв фактично зрiкалися України як більшого цілого заради збереження своєї Сiчi, «святих вольностей», збереження (для себе!) козакування як способу життя, йдучи пiд протекторат чи й на службу до вчорашнiх ворогiв - пiсля поразки Мазепи, пiсля руйнування Сiчi, переселяючись за Дунай чи, врештi, на Кубань, де й нині їхнi нащадки спiвають собi українських пiсень, на свята вбираються в черкески, вважають себе "россиянами" й голосують за Путіна.
Радянська iсторiографiя в рiзнi перiоди, залежно вiд полiтичної кон’юнктури, сахалася то до зображення сiчового товариства як мало не соцiалiстичної спiльноти (ця точка зору, перенесена до горезвiсної книжки П.Шелеста "Україно наша Радянська" (1970) її справжнiми безiменними авторами, викликала з боку московського високого начальства звинувачення в "iдеалiзацiї козацької патрiархальщини" й послужила одним із приводiв до вiдставки тодiшнього першого секретаря ЦК КПУ); то, навпаки, до гiперболiзацiї "класової боротьби" в козацькому середовищi. Тим не менше принаймнi можемо знайти в нiй нехарактернi для iсторiографiї патрiотичної" витвережуючi характеристики Сiчi.
В.Голобуцький, один із провiдних радянських iсторикiв, яким дозволено було в 50-60-i роки вивчати й висвiтлювати iсторiю козаччини (ясна рiч, у вiдповiдному iдеологiчному дусi - тобто пiдкреслюючи класовi конфлiкти в козацькому середовищi та оспiвуючи дружбу українських козакiв із братнiм росiйським народом), описуючи в книзi "Черноморское казачество" (1956) останнi роки Запорозької Сiчi, так характеризує роль Запорожжя в Колiївщинi:
«Кош призывал их (запорожцiв, що мали наймитiв - О.Гр.) бдительно следить за своими работниками с тем, чтобы помешать их уходам на Правобережье. Кош предписывал "жительствующим козакам, ...чтобы они от себя своих служителей, кои... намереватимуться к збунтовавшимся в польской области входить, не пускали...».
У червнi 1768 р. всi сiчовики мусили приняти особливу присягу, де зобов`язувалися боротися проти гайдамакiв. Пiсля розгрому повстання, коли численнi групи гайдамакiв, утiкаючи, з`явилися на теренах Вольностей Запорозьких, Кiш своїми «ордерами» створив кiлька вiйськових «партiй» для патрулювання захiдних паланок, виловлювання й знешкодження гайдамацьких «воровских шаек».
Втiм, у справi розвiнчання «старшинської» мiфологiї про Гетьманщину та її патрiотичну елiту чимало зробили ще ранiше iсторики «народницької» орiєнтацiї. О.Лазаревський у книзi «Люди старой Малороссии» яскраво показав атмосферу розкладу, здирств та вислужування перед сильними (що означало - перед Москвою), яка опанувала наприкiнцi XVIII ст. середовище цих, словами Шевченка, «славних прадiдiв великих правнукiв поганих». Цiкаво, що через сiмдесят рокiв пiсля О.Лазаревського iсторик «державницького напрямку» на емiграцiї О.Оглоблин видає збiрку статей «Люди старої України» покликану стати свого роду антитезою книжки Лазаревського: Оглоблин дослiдив те саме середовище – гетьманську старшину другої половини XVIII ст., але наголос зробив не на суспiльних конфлiктах, корупцiї та визисковi, а на широтi свiтогляду й "державницькому мисленнi" кращих представникiв цiєї елiти.
Ще одне поле традицiйних конфлiктiв мiж "державниками" та "народниками" - iсторична роль низового козацтва, сiчовикiв. Скажiмо, кирило-мефодiївцi (Костомаров, Шевченко та iн.) вважали Сiч мало не iдеалом християнського суспiльства, унiкальним внеском України до iсторiї людства: "Hе любила Україна нi царя, нi пана, а скомпоновала собi козацтво, то iстеє брацтво, куди кожен пристаючи, був братом других, ...i були козаки мiж собою рiвнi..." ("Книга битія укpаїнського наpоду"). До цiлком вiдмiнної оцiнки прийшов у зрiлi роки, як вiдомо, Панько Кулiш, що вважав сiчовикiв джерелом анархiї та чи не головною причиною української Руїни. Вже по поразцi Визвольних Змагань до цiєї теми - про дiаметрально рiзнi ролi сiчового козацтва та "городової" старшини - повертається у книзi «Україна на переломi» В.Липинський. Вiн стверджує, що справжнiм творенням української нацiї була «полiтична перемога осiлої вiйськово-хлiборобської верстви» (тобто реєстрового вiйська, керованого старшиною з покозаченої шляхти) над «степом» - низовою вольницею. «Запорозька козаччина, що в першiй добi повстання головну ролю грала, боїться величi нацiонального завдання, яке перед нею ставить Гетьман i старшина.» Липинський хвалив Хмельницького, який вiдмовився вiд орiєнтацiї на «засуджене на смерть низове общинне, уходницьке й добичницьке Запорiжжя,» та палко засуджував тих "руїнникiв" початку нашого столiття, якi «нацiональну справу, всупереч бажанням великого Богдана, ...зв`язують з гайдамацьким руїнництвом i всяким антидержавним, анархiчним, антикультурним i безпутнiм бунтарством». У цих фразах Липинського, в iсторiї з книжками Лазаревського й Оглоблина (котрий, як i Липинський, виявився не дуже вдалим полiтиком) проявляється, вочевидь, поза волею авторiв, притаманна українському суспiльно-полiтичному життю XIX-XX столiть тенденцiя до мiфологiзацiї козаччини, розгляду її як низки парадигматичних подiй, що на вiки визначають iсторичнi шляхи нацiї (див. нарис "Міфи").
Починаючи з кiнця 1980-х рокiв, слабнуть, а далi й зникають iдеологiчний пресинг та полiтична цензура в iсторчнх дослiдженнях та суспiльно-полiтичнiй публiцистицi, тож можна було б сподiватися якiсного ривка у висвiтленнi явищ, об’єднуваних iменем козаччини. Однак вiдбувся лише значний кiлькiсний ривок - широким потоком линули товщi й тоншi популярнi книжки й брошури про козакiв та їхнiх гетьманiв (як-от згадана книжка М.Пpигаpи, збіpник «Іван Сіpко» та інші подібні популярні видання), перевидано фундаментальнi твори Д.Яворницького та Грушевського, популярнi - М.Аркаса та А.Кащенка; з`явилися й новi дослiдження ширшого плану, як-от книга В.Андрущенка й В.Федосова "Запорiзька Сiч як український феномен". Однак чимало з цих книжок пiдпадає пiд правило "що добре, то не нове, а що нове, то не добре", й надто грiшить патрiотичними спрощеннями й перебiльшеннями в дусi "виховання нацiональної свiдомостi" у широкого читача. За приклад можуть служити кiлька уступiв з книги "Розповіді пpо запоpозьких козаків" Олени Апанович, яка має репутацiю серйозного дослiдника козаччини:
«Сiч створила струнку вiйськову органiзацiю. ...Усе козацтво дiлилося на полки по 500-1000, а згодом i бiльше чоловiк. Полки складалися з сотень, керованих сотниками. Iснував також (sic!) подiл на куренi. Усе українське козацтво очолював гетьман, а запорозьке козацтво - кошовий отаман. Пiд час походiв вiн (хто ж саме? - О.Гр.) мав необмежену владу».
Автора, як бачимо, менше турбує логiка викладу, нiж створення емоцiйного враження вiд "стрункостi" й могутi козацького (байдуже, запорозького чи "городового") вiйська. Особливо ж соковито звучать узагальнюючі оцінки, як-от:
«В першiй половинi XVII ст. запорозьке козацтво пiднялося до рiвня кращих європейських армiй, а своєю активною, наступальною стратегiєю, маневреною тактикою перевершувало [sic!] феодальнi армiї Європи. Запорозьку пiхоту вважали (хто? - О.Гр.) найкращою в Європi. ...Роль козацтва у всьому суспiльно-полiтичному життi України була така велика, ...що в документах XVII-XVIII ст. всiх українцiв навiть називали "нацiєю козакiв", "українською козацькою нацiєю».
Справдi, роль була дуже велика, i цей термiн вживався, але ж не щодо "всiх українцiв"! Адже в тi часи простолюд за "нацiю" не вважали. Зрештою, змiст i походження поняття "козацька нацiя" цiлком з`ясовано у того-таки ж Грушевського (див. нижче) або у відомій праці Hаталі Яковенко. Очевидно, справа тут не в незнаннi, а в свiдомому чи несвiдомому пiдпорядкуваннi автора справi "плекання патрiотiв", слугування "нацiональним святощам", одним з яких є, безперечно, козацтво.
Hепоганий аналiз суспiльно-iсторичного явища української козаччини, попри його лаконiзм i принагiднiсть, містить рецензiя І. Лисяка-Рудницького на згадану книжку Фонгворта "The Cossacks", де він розкриває рiзнi суспiльнi сутностi, а через те - й рiзнi iсторичнi ролi двох частин нашого козацтва:
«Серед українських козакiв iснував дуалiзм - вони подiлялися на запорожцiв та т.зв. городових козакiв. Запорожцi були власне людьми пограниччя, ...тодi як городовики проживали в уже заселених районах i були вiльними селянами. (...) Саме ця переважно шляхетська й бiльш-менш освiчена верства городової козацької старшини ...забезпечила провiд у великому антипольському повстаннi 1648 р.»
Внаслiдок саме цих доленосних для українського народу подiй, твердить М.Грушевський, козацтво в XVII cт. «покрило собою iншi суспiльнi верстви, стало репрезентантом української народностi par excellence, подiбно як "народ шляхецький" репрезентував сучасну народнiсть польську».
I.Лисяк-Рудницький зауважує, що в часи Хмельниччини:
«саме поняття козацтва зазнало розширення та трансформацiї. У ходi революцiї вiдбувся масовий наплив до козацьких лав найзаможнiших i найенергiйнiших елементiв селянства, з одного боку, та найвойовничiших елементiв руської шляхти, з другого. ...Гетьманщина мала становий лад, i клас козацької старшини розвинувся в нiй у нову земельну шляхту. (...) На територiї колишньої Гетьманщини нащадки рядових козакiв були визнанi російським законом як окремий стан, цi «малоросiйськi козаки» зберегли свiй правовий статус до 1917 року».
П.Кулiш в автобiографiчному нарисi "Жизнь Куліша" характеризує Шевченка й себе як представникiв «двох половин козаччини»: Шевченко - правобережної, «що пiсля Андрусiвського договору осталася без старшини, опинилася пiд лядською кормигою, втiкала на Сiч, а з Сiчi верталася гайдамаками ...й жадала одного - розтоптати панство», натомiсть Кулiш - з лiвобережної старшини, «що радувала з царськими боярами i спорудила Петру I Малоросiйську колегiю».
За словами Шевченка, найвiдомiшого й найнатхненнiшого спiвця козаччини, вона вже на початку XIX столiття цiлком вiдiйшла до iсторiї: «минулося - осталися могили по полю»... Однак цi слова можемо цiлком вiднести до мiфотворчого дикурсу, натомiсть численнi факти свiдчать, що реальне, не мiфiчне козакування й навiть козацтво на той час не зникли - лише набрали iнших, часто несподiваних форм. Як уже згадувалося, пiсля скасування Гетьманщини козацький суспiльний стан на Лiвобрежнiй Українi правно й фактично проiснував до 1917 року. Значна частина запорожцiв уже через кiлька рокiв пiсля лiквiдацiї Сiчi стала Чорноморським козацтвом, яке невдовзi переселилося на Кубань, де як вiйськово-адмiнiстративна структура iснувало до листопада 1919 року (часу розгону Денiкiним козачої Кубанської Ради), а як культуpна спільнота це козацтво існує й дотепер.
На Правобережжi, де серед покрiпаченого селянства довго не згасала пам`ять про часи вiльного козакування, принаймнi двiчi - пiд час вiйни з Наполеоном та Кримської вiйни - спалахував масовий рух "покозачення", вистачало лише чутки про створення урядом козацьких полкiв для вiйни. Однак усе це стосується традицiї козакування як вiльного життя на власнiй землi, як правило, не пов`язаної з нацiональною свiдомiстю чи тяглiстю державницької традицiї, що її плекала частина нащадкiв старшинської елiти Гетьманщини.
А вже на початку XX ст., коли розрiсся український нацiональний рух, що значною мiрою живився мiфами про козаччину, якi утворили стрижень нової нацiональної мiфологiї (див. наpис «Міфи» у цій збірці), почалося своєрiдне воскресiння козаччини саме як нацiонального явища. За словами Лисяка-Рудницького, «найбiльше значення мали пiзнiшi психологiчнi та iдеологiчнi наслiдки козацької доби на Українi, вплив яких годi переоцiнити»."
Мало не всi воєнiзованi чи спортивнi нацiональнi органiзацiї у своїй назвi, атрибутицi, темiнологiї, структурах управлiння неодмiнно наслiдували козаччину: спортивне товариство «Сiч», дитяча органiзацiя «Пласт» (на честь козакiв-пластунiв) та корпус Сiчових стрiльцiв у Галичинi; гайдамацькi дивiзiї та вся система вiйськових звань у вiйську УНР, нарештi, попри запозичене з Європи анархiчне iдейне офарблення, нiчим iншим, як новим виданням Гайдамаччини, з її непередбачуваними припливами й вiдпливами, з її сумiшшю пiдступностi й довiрливостi, врештi, з майже цiлковитим марнуванням величезної стихiйної сили народу, стала махновська епопея в пiвденноукраїнських степах - ця «третя революція», за виразом В.Підмогильного, або ж «трагедiя iнтелiгенцiї Лiвобережжя», за словами Миколи Хвильового. Загалом дух громадянської вiйни на теренах України (або ж, за визначенням сучасного одеського історика В.Савченка, «дванадцяти війн за Україну в 1918-1921 рр.») чи не найлiпше переданий у романi Ю.Яновського «Чотири шаблi», засвiдчив, що слова Наполеона, поставленi в епiграф цього нариса, були зовсiм не красивою фразою, а реальною можливiстю для, принаймнi, Схiдної Європи - як стали вони страшною реальнiстю для сучасної Боснiї.
Таким чином, говорячи про козацтво iсторичне, маємо усвiдомлювати, що цей термiн можна вiднести до кiлькох рiзних явищ, що їх згаданий «Довiдник з iсторiї України» у гаслі «Козацтво» класифiкує таким чином:
«1) У 15 - першiй пол. 17 ст. - вiйськово-промисловий стан, який проживав на укр. землях у складi Речi Посполитої...
2) Привiлейований стан населення, сформований на Українi в роки нацiонально-визвольної вiйни пiд проводом Б.Хмельницького...
3) Наприкiнцi 18 - поч. 20 ст. - стан вiльних сiльських виробникiв, наближених до становища державних селян...
4) Вiйськовий стан у Московськiй державi, зосереджений переважно на її кордонах...
5) Українськi регулярнi вiйськовi частини пiд час нацiонально-визвольних змагань 1917-1920 рр...
6) Товариства козакiв в емiграцiї пiсля 1920 р.
7) Громадськi товариства нащадкiв укр. козакiв, що утворилися в багатьох областях України в другiй пол. 80-х рр. (...) Гетьманами укр. козацтва обиралися В.Чорновiл та В.Мулява. Укр. козацькi товариства беруть активну участь у громадсько-полiтичному й культурному життi держави».
До цього варто додати, що однiєю з голосних акцiй гетьмана новiтнього козацтва В.Чорновола було урочисте скасування Переяславської угоди - ще одне свiдчення того, що козацькi мiфи й нинi впливають на полiтичнi ритуали в Українi.
Коли вже козаччина та її iнтерпретацiї настiльки вплинули на українську суспiльно-полiтичну думку, то що ж тодi казати про культуру! Якщо вiрити деяким дослiдникам та публiцистам, мало не вся українська культура має витоки на Сiчi. За словами О.Апанович, «..."гопак" i "метелиця" народилися на Запорiжжi, як i деякi iншi танцi. Тут був i "вертепний театр". Створенi козаками думи й пiснi ще й тепер викликають захоплення. Визначне явище громадського й духовного життя запорожцiв - кобзарство. Розвинулася й досягла досконалостi на Запорожжi вiйськова музика. Народна картина «Козак Мамай» кiлька столiть висiла чи не в кожнiй хатi» ...
А грунтовніший М.Драгоманов зазначав, що принаймнi у XVII-XVIII cт. козацтво якщо й не породило, то справило дуже значний вплив на бiльшiсть істотних явищ тодішньої української культури, як народної, так i високої:
«...близости духовенства с казачеством... следует приписать проявление жизненности в южнорусской литературе XVI-XVIII в., которая иначе грозила остаться исключительно схоластической или пседоклассической.(...) Другая сфера литературной деятельности в Южной России уже прямо обязана своим развитием казачеству. Это историография, богатство которой в XVII - нач. XVIII в. представляет такой контраст бедности национальной историографии в тогдашней северной Руси. Одно перечисление важнейших памятников этой историографии указывает на их значение».
Він називає лiтописи Самовидця, Г.Грабянки, С.Величка, «дiарiушi» С.Зорки, П.Орлика, Ханенка, а також "Iсторiю Русiв". Hарештi, на його погляд, «плодом солидарности казачества с народом была богатая народно-историческая поэзия Украины... Южнорусский исторический эпос, всецелое произведене казачества, может всего лучше опровергнуть мнение, что казаки Южной Руси были только разбойники и искатели зипунов, элемент антиобщественный».
Варто зауважити, однак, що «всецелым прозведением» козацтва Дpагоманов називає лише iсторичнi пiснi. Справдi, не варто приписувати йому й фольклор на кшталт «ой лопнув обруч та коло барила, дiвчина козака сiм раз обдурила» - адже "козаком" народ називає будь-якого непоганого хлопця, якщо до нього добре ставиться. При сильному бажанні додати до культуpницьких заслуг Запорожжя та козацької елiти Гетьманщини также формування таких самобутнiх культурних явищ, як кобзарство (див. нарис «Музика», архiтектуру «козацького бароко», схiдну версiю «сарматського портрету» тощо, адже як не творцем, то основним замовником і споживачем творів, що належали до згаданих мистецьких явищ, була козацька старшина.
Натомiсть із кiнця XVIII ст., пiсля лiквiдацiї Гетьманщини та Сiчi, надзвичайно потужним культуротворчим фактором виступає вже не саме козацтво, а пам`ять (чи, точнiше, мiфи) про нього, що спершу носить характер переважно пасивно-ностальгiйний, але поступово трансформується в мистецькi, ба й полiтичнi концепцiї та програми. Початок цьому мiфотворенню кладуть «История Русов» та «Енеїда» Котляревського, бiчними його пагонами стають ностальгiйнi сатири Г.Квiтки-Основ`яненка «Пан Халявський» та «Конотопська вiдьма», а ще – «малоросiйськi» твори М.Гоголя, а вже потужного розвитку ранньонодерна козацька мiфологiя зазнає в поезiї Шевченка.
Утім, іще перед Шевченком та Гоголем короткого нападу козакофiльства (точнiше, "мазепофiльства") зазнала лiтература європейського романтизму. Трагiчна постать гетьмана Мазепи, анатемованого "коварного iзмєнщика", до невпiзнаваностi розмальована прудкими перами Дж.Байрона ("Мазепа"), О.Пушкiна ("Полтава"), В.Гюго ("Мазепа"-таки), Ю.Словацького, посiла мiсце серед розмаїтих Гяурiв, Чайлд-Гарольдiв, Корсарiв, Алєко, Пєчоріних та iнших байронiчних героїв майбутнiх шкiльних програм. На додаток можемо згадати поему «Наливайко» К.Рилєєва, «Zamek Kaniowski» С.Гощинського та багато iншого. Iсторичнi реалiї козаччини та загалом України вiдiграють у бiльшостi цих творiв ролю декорацiї, зручної для побудови типової романтичної поеми iз похмурими персонажами, трагiчними подiями та "великими пристрастями".
Не те бачимо в Шевченка та Гоголя. Для авторiв «Гайдамакiв», «Гамалії», «Тарасової ночi», «Страшної помсти» та «Тараса Бульби» (прнаймні першої, неімперської редакції цієї повісті) часи козаччини були не декорацiєю, як для Байрона чи Пушкiна, а поетичною реальнiстю, часто справжнiшою за фiзичну реальнiсть Петербурга часiв «фельдфебеля-царя».
Популярнiсть раннiх, «малоросiйських» творiв Гоголя серед росiйської публiки iснувала в руслi загального зацiкавлення українською, особливо - козацькою тематикою в 1830-1840-х рр., коли ще росiйське суспiльство нiхто не лякав жупелом "мазепинства". Це "салонне українофiльство" незабаром набило навiть декому оскомину, так що один з героїв тургенєвського "Рудiна" не без знайомостi предмета кпив над "малоросiйською поезiєю" подiбного штибу: "Сяде казачино Наливайко на кургане, грае, грае, воропае, гей-гей!"
На вiдмiну вiд Гоголя, який знайшов у запорозькому товариствi християнсько-лицарський iдеал, гідний «руський» аналог героям гомерової «Іліади», й забажавши вилiкувати ним хворе на душевну мертвотнiсть сучасне йому суспiльство Росiйської iмперiї, Шевченко створив з козацького матерiялу мiф НАЦIОНАЛЬНИЙ, суто український, i вже пiсля нього рiдко яка птиця в нашiй лiтературi (та й не лише в лiтературi) могла кудись долетiти, не побабравшись у козацькiй тематицi. На щастя для справжнiх митцiв, ця тематика охоплювала, як ми вже пересвiдчилися, так багато таких рiзних явищ, що кожен мiг знайти там щось на свiй смак i розсуд.
Отже, перший український "справжнiй" роман - "Чорна рада" П.Кулiша, а за ним - "козацькi" романи М.Старицького, Д.Мордовця, I.Нечуя-Левицького, i навiть засилля народницьких мистецьких концепцiй, що вивело на авансцену українського письменства "гнобленого мужика" замiсть славного козака", надiлило того мужика рисами бунтiвливого козацького нащадка - на кшталт Миколи Джері в Нечуя-Левицького або Чiпки в Панаса Мирного.
Перша "справжня" українська опера - "Запорожець за Дунаєм", а за нею - цiлий натовп вусатих опеpних спiвунiв у шароварах із бутафорськими шаблюками (див. нариси "Музика", "Фольклоp"). Кожному значному українському художникові теж належало написати принаймнi одне велике "козацьке" полотно, яке потiм оголошувалося, часом всупереч очевидному, мало не вершиною його творчостi (як-от «Козак у степу» чудового пейзажиста С.Василькiвського, або ж «Похорон кошового» - рання й малохарактерна робота генiального О.Мурашка).
Навiть науковцi-гуманітаpії в цей час подають патрiотизм та любов до козаччини як основний стимул, необхiдну умову своєї дiяльностi, як-от Д.Яворницький у передмовi до першого видання "Iсторiї Запорозьких козакiв":
«Перш нiж узятися за зображення iсторичної долi вiйська запорозьких низових козакiв, вiн (автор) багаторазово об`їжджав усi мiсця колишнiх Сiчей, часто плавав по Днiпру, спускався через пороги, оглядав острови, балки, лiси, шляхи, цвинтарi, записував козацькi пiснi, народнi перекази... У всьому цьому вiн керувався виключно любов'ю (i нiчим iншим) до запорiзьких козакiв, яка зародилась у нього ще з раннього дитячого вiку».
Таким чином, уже на матерiалi лiтератури й мистецтва XIX ст. можна окреслити кiлька головних спонук чи мотивiв до використання "козацької" тематики. По-перше, це зручна романтична декорацiя - незiпсутi цивiлiзацiєю герої на тлi незайманої природи українських степiв; природнiсть у виявi почуттiв та пристрастей. Далi, це iсторiя козаччини - невичерпний резервуар крутих сюжетiв для пригодницьких романiв, довга галерея мальовничих героїв - i "справжнiх мужчин", i пiдступних негiдникiв.
Коли ж сформувалася pання нацiональна мiфологiя в обох її головних варiантах - народницько-сiчовому та старшинсько-державницькому, - то звертання до козацької тематики стало неодмiнно передбачати й певне iдеологiчне навантаження. Передусiм, ясна рiч, ўшлося про виховання у читача українського патрiотизму, любовi до власної iсторiї та її героїв. А поза цим починалися розбiжностi. Автори народницького напрямку зображували переважно рядових запорожцiв та "рух козацьких мас", а iдейне навантаження грунтувалося на таких цiнностях, як сiчовий демократизм, дух братерства, любов до свободи й ненависть до гнобителiв.
Романiсти-"державники" натомiсть створювали романи-бiографiї козацьких вождiв - особливо Мазепи та Хмельницького, змальовуючи їх мудрими державцями, невтомними просвiтниками, вправними полiтиками європейського масштабу (напp., тpилогія Б.Лепкого пpо Мазепу, pоман Ю.Косача "Рубікон Хмельницького" тощо).
Цi загальнi орiєнтацiї в "козакофiльчiй" лiтературi проiснували донинi, поширившись i на музичне мистецтво, театр, кiно. Хiба що в рiзнi перiоди, залежно вiд суспiльно-полiтичної ситуацiї та культурної кон`юнктури, домiнувала то одна, то iнша з-помiж них. Не дивина, що досить регулярно з`являлися в українському мистецтвi (i радянському, й "дiаспорному") новi романи, п`єси, фiльми про Хмельницького та Мазепу, про Сiрка та Богуна, i щоразу образи головних героїв змiнювалися мало не до невпiзнання.
Пiдйом українського нацiонального руху пiсля 1905 року породив, зокрема, українську популярну книжку - й не дивина, що особливо популярними були книжки про козацтво ("Iсторiя України-Русi" М.Аркаса, повiстi А. Кащенка). Детально це явище проаналiзовано в нарисi "Книжка", ми ж тут зауважимо, що книжки Аркаса та особливо Кащенка були першими книжками українською мовою, одразу зорiєнтованими на справдi масового читача, на комеpційний успiх, та позбавленими вiдвертої полiтичної тенденцiйностi (якщо не рахувати їхнього патрiотичого спрямування).
Не те бачимо по поразці Визвольних змагань 1918-212 рр. У Захiднiй Українi та на емiграцiї козацька тема в лiтературi й мистецтвi офарблюється в державницькi кольори й цiлком перетворюється на полiтичну тенденцiю (як-от у трилогiї Б.Лепкого «Мазепа», в поезiях та «Книзi спостережень» Є.Маланюка). «Позитивний» герой-козак стає суворим дисциплiнованим лицарем, натомiсть "вольниця" проклинається, на її дух в українському суспiльствi покладається вина за всi невдачi нацiональної революцiї 1917-1920 рр. (як зауважувалося ранiше, в iсторичнiй науцi цю тенденцiю ясно видно в праці В.Липинського "Укpаїна на пеpеломі").
Натомiсть у (пiд)-радянському мистецтвi цих лiт бачимо спроби, часто доволі успiшнi, аналiзу "козацьких" первнiв в українськiй масовiй свiдомостi без прямого апелювання до iсторичної козаччини. В письменствi - це «Чотири шаблi» Ю.Яновського, «Повстанцi» та «Третя революцiя» В.Пiдмогильного, поема «Мазепа» В.Сосюри, в театрi - Шевченковi «Гайдамаки», поставленi Лесем Курбасом; нарештi, «Звенигора» О.Довженка продовжила в кiно українську традицiю - започатковувати новий вид нацiонального мистецтва твором "козацької" тематики.
Варто зауважити, що всi названi твори (крiм, хіба що Сосюриної поеми) - видатнi подiї в укpаїнськўй культурi, ба навiть її шедеври. Це зайвий раз показує, що розкриття явища козаччини, якщо його розумiти не буквально-костюмно, а як глибинний i тяглий феномен народного життя, здатне дарувати новi й новi художнi вiдкриття.
Однак із другої половини 30-х рр. глибинне осмислення знову замiнилося поверховим iлюстраторством, а художнi вiдкриття - свавiльними тлумаченнями iсторiї, продиктованими сталiнською iдеологiчною доктриною. В цей перiод з`явилося кiлька "епохальних творiв", як-от тритомний роман I.Ле "Хмельницький", п`єса тiєї ж назви О.Корнiйчука, фiльм I.Савченка та опера К.Данькевича за цiєю п`єсою, "Переяславська Рада" Н.Рибака тощо.
З цих творiв радянський читач (глядач, слухач) мiг дiзнатися, що Хмельницький пiдняв селянське повстання проти панiв, аби возз`єднати Україну з братньою Росiєю й зажити разом, довго й щасливо. Залишалося неясним, чому ж вони одразу по об’єднанні не назвалися Радянським Союзом?
Хрущовська вiдлига не означала жодною мiрою вiдмову вiд, словами I.Лисяка-Рудницького, "Переяславського мiфа", але зробила можливими твори, де, вбираючи героїв у шаровари та жупани, автор, власне, вивчав український нацiональний характер та несмiливо роздумував про нацiональну долю. Йдеться передусiм про роман "Козак Мамай та Чужа Молодиця" О.Iльченка, пpоте й традицiйнi iсторико-пригодницькi книги, як-от "Iван Богун" I.Цюпи чи "Семен Палiй" Ю.Мушкетика, в цей час виглядають уже не так приторно-тенденцiйно.
Майже радикальну змiну в "козацьку" лiтературу та кiно принесли шiстдесятники. Показово вже те, що попри загальний "модернiзаторський" та "космополiтичний" (навiть "космiчний") настрiй їхньої творчостi, багато хто з них звернувся до цiєї тематики - згадаймо хоча б "Нiч Iвана Богуна" М.Вiнграновського, "Мальви" Р.Iваничука, а також фiльми "Пропала грамота" та "Нiч перед Рiздвом" Ю.Iллєнка. Все це - твори не "фабулярнi", а виразно фiлософськi, але водночас - провiдне мiсце в фiлософських пошуках авторiв посiдають проблеми нацiональної свiдомостi та нацiональної долi. Навiть перевiренi, заслуженi соцреалiсти - як-от Олесь Гончар - у цей час виносять на суд глядача романи-роздуми про козацьке минуле та нiби-свiтле сьогодення ("Собор"). До речi, собор у Гончара - саме козацький собор, а не, скажiмо, лаврський. Справа, гадаю, не лише в днiпропетровському походженнi автора, а й у використаннi ним народницької, "низової" версiї козацьких мiфiв – з їхнiм натиском на демократизм, антишляхетство, мало не соцiалiзм запорожцiв.
Та й це не врятувало вiд нагiнок авторiв "Собору" й "Мальв" - на початку 70-х рокiв навiть у "радянiзованому" варiантi роздуми про нацiональну долю як щось особливе, окреме вiд долi "загальносоюзної", стали неприйнятними для режиму. Дозволялися хiба що лояльне "козакофiльство" неглибоких пригодницьких романiв Володимира Малика, та ще мультики В.Дахна про те, як троє кумедних чоловiчкiв у шароварах з оселедцями варили кулiш та грали у футбол. Втiм, книжки Малика підлітки зачитували до дiрок, а мультиковi козаки Дахна на тодiшньому мас-культурному безриб`ї набули чималої популярностi, незначно поступаючись московським мульт-геpоям - Вовковi, Зайцевi та Чебурашцi за частотою використання в естетичному оформленнi радянського громадського побуту.
Це можна вважати зайвим свiдченням того, що козацькому роду таки нема переводу. У 80-i роки, коли режим дедалi бiльше впадав у маразм, постарiлi "шiстдесятники" вiдновили спроби по-сучасному поглянути на козацьке минуле. З’явилися поеми "Маруся Чурай" та "Дума про трьох братiв неазовських" Л.Костенко, цiкавi романи - "Я, Богдан" П.Загребельного, "Три листки за вiкном" В.Шевчука та багато інших.
Але справжню повiнь "козацьких" публiкацiй принесли часи "перебудови" та "розбудови державностi". Перевидано бiльшiсть класичних текстiв про козаччину - вiд наукових праць Грушевського й Яворницького до романiв Кащенка. Прилавки книгарень завалила безлiч брошурок-метеликiв про гетьманiв, кошових та iнших героїв-лицарiв. Не забарилися й художнi твори. Часом це були давні речi, що перележали в письмових столах авторiв, як-от "Наливайко" Вiнграновського, "Мазепа" Г.Колiсника. Часом - продукти патрiотичної кон`юнктури, як-от кiнострiчки «Козаки йдуть», «Дорога на Сiч», «Молитва за гетьмана Мазепу» та iншi подiбнi витвори пострадянського мистецтва. Але по-справжньому вартiсних явищ у цьому морi продукцiї поки що не видно.
Натомiсть воскресло козацтво як суспiльна структура, з усiма належними атрибутами - шароварами, вусами, шаблями, отаманами та гетьманами. Втiм, Сiчi поки що не відбудовано (острiв Хортиця має статус Національного заповiдника), а кримськi татари тепер стоять за українську державнiсть, тому сучасним козакам, обєднаним у кілька самостійних «військ», залишилося зiйснювати такі iсторичні подвиги, як урочисте скасування Переяславської угоди. Першими гетьманами новітнього козацтва були лідер Руху Вячеслав Чорновіл, згодом - генерал-майор В.Мулява, на той час - головний "iдейний вихователь" українських Збройних Сил. Чи не головним наслiдком його аpмійської дiяльностi стало перетворення колишнiх "червоних куточкiв" та "ленiнських кiмнат" у вiйськових частинах на "свiтлицi", де розвiшано прикрашенi рушниками портрети козацьких гетьманiв та, звичайно ж, Тараса Шевченка. А на обiд та з обiду українськi вояки нинi ходять, спiваючи:
А попiд горою,
яром-долиною
козаки йдуть!
| < Попередня | Наступна > |
|---|