Євгенія Кононенко
Різні словники та енциклопедії по-різному визначають поняття колекціонування. Загалом, ці визначення тавтологічні, але серед них можна виділити дві групи: це або "зібрання певних однорідних предметів, що мають науковий, художній чи історичний інтерес", або просто "систематизовані зібрання однорідних предметів". Не озброєним оком видно, що друге визначення ширше, перше вужче. Згідно з першим визначенням, зібрання зразків компостерів трамваю номер 15 колекцією не є, оскільки це не має ні художнього, ні наукового, ні навіть історичного інтересу, а згідно з другим — колекцією є системне зібрання будь-яких однорідних предметів.
У кожній родині, в кожному помешканні майже кожен предмет наявний у множині. Кожен мешканець має не єдину пару взуття, не одну книгу на полиці в шафі, не одну каструлю на кухні. Якщо дозволяє матеріальний рівень, цих та інших предметів прагнуть мати побільше. Та чи є їхнє накопичення колекціонуванням? "Ти колекціонуєш взуття", — кажуть жінці, що добирає черевики до кожної сукні, наголошуючи на характерних особливостях колекціонерства — нагромадженні певних предметів у кількості, що значно перевищує функціональні потреби.
Де ж межа між накопиченням певних предметів, котрих просто хочеться мати якомога більше, і власне колекціонуванням? У кожній більш-менш інтелігентній українській радянській родині була певна кількість платівок "для душі". Купували те, що подобалося, зберігали старі довоєнні записи, та чи були то колекції? Існували нечисленні колекціонери-меломани, яких було порівняно небагато. Колекціонером стає той, хто прагне мати всі предмети з певної підсистеми, а не лише те, що йому звеселяє душу. Власне, душу йому (колекціонеру), звеселяє якомога більша повнота підсистеми — або й системи, коли вона не така безмежна, як, скажімо, поштові марки.
...Якщо слово "колекція" вимовляється, так би мовити, в дожовтневому контексті, то з найбільшою ймовірністю може йтися про, наприклад, колекцію живопису в домі заможного чоловіка. Для того, щоб зібрати варту уваги колекцію, треба мати не лише гроші, а й смак, певний рівень духовного розвитку. Колекція живопису українського промисловця Терещенка стала основою Київських музеїв російського та західного мистецтва. Зібрані Дмитром Яворницьким предмети української старовини зберігаються в заснованому ним Історичному музеї в Дніпропетровську.
А колекція в контексті радянської доби — це, найімовірніше або дитяча, або доросла колекція поштових марок, значків, листівок. Про "дорослі" колекції скажемо докладніше нижче. А "дитяча" колекція – це здебільшого зібрані підлітком марки, повідліплювані з конвертів, навимінювані в ровесників чи придбані на пошті, у філателістичному магазині або в місцях, де збираються колекціонери — на гроші, що їх удома дали на сніданок. З найбільшою ймовірністю це міський підліток. Утім, у 70-і роки різниця між умоваим життя міських і сільських українських дітей уже не була такою разючою, сільські батьки теж хотіли, щоб їхні діти були "не хуже городських", і купували їм марки, значки, поштові листівки. Проте "дорослі" селяни такими дурницями переважно не займалися.
Наша мета — спробувати визначити, яке місце посідало колекціонування в культурі радянських та пострадянських українців, охарактеризувати найпопулярніші види колекціонування і те, як вони змінюються в межах різних вікових, інтелектуальних, майнових груп.
Без перебільшення, найпопулярнішим видом колекціонування у ХХ столітті є філателія. Вона була найпопулярнішою і в середовищі радянських колекціонерів. Тому докладніше зупинимося саме на колекціонуванні поштових марок і саме на прикладі марок спробуємо поговорити про психологію колекціонера, про колекціонування аматорське та професійне.
Отже, після несерйозного дитячого збирання папірців від цукерок (так званих фантиків) настає значно цікавіша пора марок. Як ми вже казали, перші колекціонери марок — це школярі 10-12 років. Це саме той вік, коли, по-перше, активно наслідуються авторитети (найбільші авторитети у цьому віці — не батьки і не літературні герої, а ровесники, що висунулися на роль лідерів свого неширокого кола), і, по-друге, це ще той вік, коли мало цікавить протилежна стать. Саме тоді в життя підлітка приходять поштові маpки з усього світу. Французький філософ Жан Бодpіяp писав, що для колекціонера важлива не природа тих об`єктів, які він збирає, а наявність фанатизму при накопиченні цих предметів за будь-яку ціну. Отже, за Бодpіяpом, сутнісним є саме друге визначення колекціонування з двох, наведених на початку статті. Коли підліток починає колекціонувати марки, то для нього першим критерієм цінності його колекції є їхня кількість. Уже потім юний колекціонер визначає для себе, що іноземні марки цінніші за радянські, а французькі — за, скажімо, румунські. Починають визначатися теми, за якими збираються марки: спорт, війна, собаки, коти. Але якщо підлітку в його колекціонуванні не допомагають батьки, або якщо він не потрапить у середовище обізнаних краще за нього, його колекція залишається тільки системним нагромадженням, так і не виконуючи освітньої функції.
Проте юні колекціонери-школярі — то лише незначний відсоток. У клубах філателістів та місцях, офіційно відведених для обміну марками, де на практиці йшла дрібна спекуляція ними, як правило, збиралися люди дорослі. Вже згаданий Ж. Бодpіяp тісно пов’язує колекціонування із сексуальністю. Колекціонування — пристрасть, яка компенсує брак сексуального задоволення. Уважні спостереження в місцях колекціонерських зібрань якоюсь мірою це підтверджують: серед колекціонерів значний відсоток складають самотні чоловіки. А також у місцях колекціонерських тусовок відзначено чимало осіб із яскраво вираженими фізичними каліцтвами. І все-таки не варто абсолютизувати кореляцію між колекціонуванням та сексуальністю — серед філателістів та філателісток достатньо осіб, не обділених природними радощами життя. Та все одно вони прагнуть ще й інших, не всім доступних насолод.
Так, є щось магічне в цих кольорових зубчастих клаптиках паперу, які можна роздивитися лише за допомогою збільшувального скла. Від пильного розглядання їх не може відірватися не лише власник колекції, не лише колега-колекціонер, а й кожен, перед ким поклали любовно скомпонований альбом або клясер. Цей неймовірний інтерес здається ірраціональним. Так, у марках втілилась історія. Але значно більше про зображені на марках події можна дізнатися з історичних книжок та старих газет. Одначе якась містична сила не дає відвести очей від серії радянських марок 1946 року із зображеннями орденів Великої Вітчизняної війни або від марки, випущеної на честь весілля майбутньої королеви Єлизавети Другої з герцогом Единбурзьким. Дуже популярною у філателістів є тема мистецтва. Репродукції картин цікавіше розглядати в художніх, а не філателістичних альбомах, хоч, знов таки, незрозуміла сила змушує за допомогою збільшувального скла +7 (бо +2,5 буде замало) розглядати серії, присвячені малярству Веpмеєpа чи Ван-Гога.
В 1840 році вийшла перша марка, а 1863-го вже було засновано перше філателістичне товариство. Держави, що одна за одною почав випускати марки як знаки поштової оплати, швидко збагнули, що від людської пристрасті накопичувати і систематизувати однорідні предмети можна мати чималий зиск, тим більше що філателістами можуть стати найширші верстви. Тож і СРСР не став тут винятком: марки, що випущені з приводу найрізноманітніших подій, були доволі численні, непоганої поліграфічної якості й активно колекціонувалися вітчизняними та зарубіжними колекціонерами.
В СРСР філателія всіляко заохочувалася, існувало так зване ВОФ (Всесоюзное общество филателистов), яке тривалий час очолював відомий полярник Е. Кренкель. Видавався московський журнал "Филателия", мало не в усіх великих містах СРСР існували клуби філателістів для дорослих колекціонерів; членство в цьому клубі давало пільги на придбання марок у державних крамницях "Филателия", для школярів існували гуртки філателістів при будинках піонерів. Провадилися філателістичні виставки і з`їзди філателістів.
"До недавнего времени на филателистов смотрели как на чудаков. Hо это заблуждение в прошлом. Теперь филателию считают полезным и активным занятием, помогающим познать мир. Серьезное внимание филателии уделяется в нашей стране. Многие тысячи коллекционеров объединены Всесоюзным обществом филателистов добровольной массовой организацией, основной задачей которой является всестороннее использование филателии в качестве одного из средств коммунистического воспитания трудящихся".
Справді, в СРСР випускалося чимало марок із зображеннями партійних і радянських діячів, і ці поштові знаки не могли не потрапити до радянських колекцій. Але чи було колекціонування заідеологізованим? Здається, все-таки ні. Основною рушійною силою був помічений Бодpіяpом колекціонерський фанатизм, без якого не збереться жодна колекція, хоч би як свідомо ставився колекціонер до предметів свого зібрання й хоч би який справді науковий, художній чи історичний інтерес являла собою його колекція.
У середовищі філателістів та інших колекціонерів побутують поняття аматорської й професійної колекцій, колекціонера-аматора та колекціонера-професіонала. Хоч би про яку галузь людської діяльності йшлося, межу між професіоналізмом та аматорством буває важко визначити, навіть коли задані критерії цієї межі. Вважається, що професіоналом певної справи є той, хто може заробляти цією справою на життя.
Зрозуміло, що до колекціонування такий критерій не підходить. У колі філателістичних тусовок є й справді такі, що мають солідну дотацію до свого заробітку саме завдяки маркам, проте вони здебільшого не є колекціонерами, а лише людьми, котрі добре розуміються на кон’юнктурі дрібного філателістичного ринку. Колекціонер не має прибутку від колекції, навпаки, це — основна стаття витрат. Критерієм професійності колекції є в першу чергу не та наукова чи художня цінність, яку вона має для власника, а той стан, у якому зберігаються об`єкти колекціонування, його відповідність до усталених норм, системність, належне представництво тої чи іншої системної групи. Професійних колекцій марок (і не тільки марок) в українських радянських колекціонерів було небагато.
Для цього передусім потребувалися значні кошти, яких пересічні колекціонери не мали. Одначе любовно дібрані аматорські колекції були предметами родинної гордості, передавалися у спадок від покоління до покоління, гордо демонструвалися гостям разом із родинними альбомами фотографій.
На другому місці за поширеністю в СРСР були колекції монет. Нумізматика також офіційно заохочувалася, видавалися довідники нумізматів, каталоги монет із зазначенням їхніх державних цін, існували клуби та товариства. Держава карбувала монети спеціально для колекціонерів. Існувала й дуже багата література з нумізматики, значно багатша за вельми багату філателістичну. Нумізматика розглядалася не лише як гобі, а й як важливий розділ аpхеогpафії. Якщо марки — порівняно новий винахід цивілізації, то монети, за висловом американського дослідника, старі, як гріх, і, відповідно, являючи собою більшу матеріальну цінність, більшою мірою потребували зацікавлення такої держави як СРСР. Якщо марки були вигідним і порівняно безпечним видом контрабанди (клясери з марками активно возили іноземні студенти, що навчалися в СРСР), то з монетами було істотно важче. Існував міф, ніби всі радянські нумізмати стоять на обліку в КГБ. Правда це чи ні — невідомо, але нумізматам справді заборонялося мати у своїх колекціях золоті монети, і порушники цієї вимоги наражались на поважні неприємності. Та й загалом, середовище купівлі-продажу, що неодмінно супроводжувало всі колекціонерські тусовки, було для нумізматів значно небезпечніше, ніж для філателістів чи філокаpтистів.
Популярним вважалося колекціонування листівок, значків, кишенькових календариків, сірникових етикеток, фотографій акторів тощо. Усі ці колекціонування супроводжувала подібна субкультура з відповідним професійним жаpгончиком і заповідними місцями, які "треба знати", де відбувався обмін і дрібна спекуляція.
Окреме місце посідало колекціонування книжок. Ми вже зазначали, що колекціонуються, як правило, предмети із загальної точки зору непотрібні: бо ж яка, справді, практична користь із поштової марки чужої країни чи з автографа Олександра Веpтинського? Тим часом книжки є практично корисними, тож домашню книгозбірню, мабуть, не можна вважати у строгому значенні цього слова колекцією. Проте і навколо книжок у багатьох людей, принаймні радянських, кипіли пристрасті, що не стосувалися прямого призначення об'єктів. Пекельне бажання мати всю серію малої чи великої «Библиотеки поэта» не мало нічого спільного із любов`ю до поезії і призводило до справді колекціонерської гонитви, витрат, гордості від того, що от, нарешті, маємо. Колекціонування книжок було воістину одним із найпрестижніших і, хоч як це парадоксально, одним із найбездуховніших видів колекціонування радянської доби. Втім, звичайно, існували й колекціонери-бібліофіли, яким щастило зібрати колекції рідкісних видань. Такі зібрання мали велику грошову цінність, були рідкісними в радянській Україні, як і приватні колекції живопису або інших цінних речей.
У СРСР було мало заможних людей, тож, відповідно, й мало коштовних колекцій. Так, можна було прочитати в масовому журналі повідомлення про яку-небудь унікальну колекцію національних ляльок, що її зібрала народна артистка, котра об`їздила півсвіту. Та це вже були непересічні радянські громадяни з непересічними можливостями. Матеріальні ресурси для професійного колекціонування мала або наукова, мистецька, партійна еліта, або ж громадяни, задіяні в тіньовій економіці. Досі не доводилося чути про колекціонування у вищих колах партійців: очевидно, тими людьми володіли інші пристрасті, не залишаючи місця для колекціонерських. Професійні колекції якщо й існували, то в колах вищої радянської інтелігенції. Існували колекції малярства, наприклад, у середовищі лікарів, котрі мали приватну практику. Про їхні колекції знали люди, навколо них існувала своєрідна аура вишуканості. Квартири, де зберігалися приватні колекції малярства, за радянських часів були ніби острівцями «недобитого» аристократизму. Існували також таємні приватні колекції живопису та антикваріату, власниками яких були високі чини КГБ. Правдоподібно, збиралися ці колекції з конфіскованих при обшуках речей.
А ті, хто в радянські часи мали кошти з тіньової економіки, якщо вже доростали до колекціонування, то, як правило, збирали православні ікони. Це захоплення вважалося в брежнєвську добу дуже престижним. Ікони збирали люди, котрі і в ті "сірі" часи, як то кажуть, "уміли жити".
Оригінальним явищем була колекція колишнього офіцера радянської армії Івана Гончара. Він зібрав надзвичайно багато предметів українського народного побуту. В радянські часи про неї знали дуже вузькі кола патріотично налаштованих українців. У часи національного відродження про Івана Гончара почали писати, на базі його зібрання створили музей. Але предмети з його колекції не було описано належним чином, тож ці предмети, в строгому розумінні, не можуть стати музейними експонатами.
Були в СРСР, як і в усьому світі, інші громадяни, що обирали собі для колекціонування нетрадиційні предмети. Проте, на відміну від колекції Івана Гончара, ті предмети не мали яскравого національного змісту, тому їх і не доводилося ховати, навпаки — про ті колекції писали в журнальних рубриках "Это интересно". Відривні календарі рясніли повідомленнями про унікальні колекції світильників, клаптикових ковдр, цератових зошитів, перових авторучок, пляшечок від ліків тощо. Нещодавно газета "День" повідомила про унікальну колекцію радянського мила. Престижно було мати колекцію автографів видатних людей або колекцію речей, пов`язаних з однією видатною особою, як правило, актором: квитки на його спектаклі, програмки концертів, афіші, вирізки газетних статей, а коли щастило дістати щось із особистих речей цієї видатної особи, то було вершиною успіху.
Трохи про колекціонування в нову епоху. Американська або зроблена за американським зразком турецька чи тайванська продукція заполонила пострадянський ринок. Американські товарознавці сьогодні (так само, як і поштові працівники понад сто років тому) збагнули, що на людській і особливо дитячій пристрасті накопичувати однорідні предмети можна добре заробити й почали вкладати в упаковки з жувальними гумками чи цукерками однотипні папірці, так звані "вкладиші", які активно колекціонуються 10-12-літніми, підвищуючи попит і на ті самі цукерки та гумки. Хлопчаки і дівчатка значно меншою мірою колекціонують нині поштові марки, їхня нова пристрасть —міні-іграшкики з KINDER-сюрпризів або LEGO-скриньок, наклейки з жувачок TRANSFORMER та DUBLE-BUBBLE. Збирання дорослих аматорських колекцій, розпочате за радянських часів, у зв`язку із загальною економічною кризою в кращому випадку призупинено. Батьки бояться показувати дітям свої альбоми з марками, щоб не викликати в них пристрастей, яких не зможуть задовольнити. В гіршому випадку любовно зібрані колекції марок чи листівок продаються за безцінь колекціонерським перекупникам. Філателія — чи не наймасовіший вид колекціонування в радянські часи — нині переживає кризу. На українському колекціонерському ринку марок сьогодні дуже мало (відсутність попиту скорочує пропозицію), перекупники вже відмовляються купувати, не в змозі реалізувати те, що вже мають.
Чи існували особливості української філателії? Не було. Можна трошки сказати про українські поштові знаки. Українська Народна Республіка існувала дуже недовго і не встигла випустити власних марок. Роль українських поштових знаків виконували так звані провізорії — тимчасові марки, що не відповідали міжнародним поштовим вимогам, а також марки царської Росії з надпечатками у вигляді тризуба. Відтоді, як Україна стала незалежною, випущено певну кількість поштових марок не лише для потреб пошти, а й для колекціонерів. Провадяться святкові погашення конвертів. Поки що філателісти, які хотіли би мати у своїй колекції всі без винятку українські марки, легко можуть це зробити. Втім, кількість українських марок в незалежній Україні швидко зростає.
Запровадивши свою національну валюту — гривню, Україна потрапила до світових нумізматичних каталогів. Українські купюри та монети успішно продаються на Європейських колекціонерських ярмарках, де також існує певний попит на українські марки, телефонні картки та інші предмети колекціонування. Поки українські інтелектуали бідкаються на занадто повільне входження України до Європи, українські предмети колекціонування задовольняють попит європейських колекціонерів на колекціонерських ярмарках. Європейським колекціонерам не треба пояснювати, що Україна — то зовсім не Росія.
Сьогодні і в Україні з`являються нові популярні об’єкти колекціонування. Наприклад, нині дуже модно збирати маленькі моделі легкових автомобілів, їхні колекціонери мають свій клуб у Києві. Свій ХІІ з`їзд провели бірофіли — колекціонери наклейок від пива. Але порівнюючи колекціонування в Україні — за радянських часів і нині — з колекціонуванням у Західній Європі, мусимо визнати, що предметів колекціонування у нас налічується значно менше. Hавpяд чи можна знайти в Україні численних колекціонерів рахівниць, кранів, медичних інструментів, вставних зубів, шкільних плакатів, фотоапаратів тощо. І масштабних спеціалізованих колекціонерських ярмарків, торговельна площа яких рівна площі футбольного поля (такі провадяться у великих містах Європи ледь не щомісяця), в Україні не було й поки що немає.
Також варто зауважити, що жоден вид колекціонування в Україні не мав свого друкованого органу. Існували радянські колекціонерські журнали, що стали тепер російськими. З'явилася у Росії й нова газета — "Российский коллекционер" — з об`явами про обмін, купівлю та продаж. Українські колекціонери мають для спілкування зі світом лише колонку Collections у газеті AVIZO. Колекціонерська періодика надходить із Росії в недостатній навіть для нечисленних колекціонерів кількості.
Нині багато говорять і пишуть про втручання тоталітарної системи в усі сфери людського життя. Мабуть, колекціонування в силу самої своєї природи незначною мірою зазнало цього впливу. Радянські колекціонери — і численні аматори, і нечисленні професіонали — жили достатньо повним життям. Так, вони мали значні труднощі при спілкуванні з колегами за кордоном, важко було налагодити обмін з ними, але ж чим важче дістається певна річ, тим вона колекціонерові дорожча. Хтось може сказати, що тоталітарна держава навмисне створювала сприятливі умови для колекціонерів-аматорів, щоб відволікати народ від пекучих соціальних проблем та відсутності політичних свобод. Але той, хто психологічно схильний до колекціонування, навряд чи відчував потребу в політичній діяльності. Колекціонування і політична активність, як правило, перебувають у різних вимірах, у паралельних світах.
Колекціонування — це культурно-психологічне явище, притаманне людині, яка досягає у своєму розвитку певного інтелектуального й освітнього рівня. Колекціонування стає масовим у тих суспільствах, де цього певного рівня досягли широкі верстви населення. Масовість колекціонування в колишньому СРСР — одне із свідчень того, що середній освітній рівень радянської людини був не такий уже й низький, попри відсутність вільного обміну інформацією зі світом. Колекціонування за своєю природою —переважно глибоко аполітичне явище. Завзятому колекціонерові байдуже, який тиран при владі, коли пощастило дістати рідкісне видання 1773 року або монету 1665-го. Не хочеться ображати багатьох колекціонерів, чиї зібрання стали безсумнівною цінністю (принаймні для їхніх родин, а отже й для нації в цілому), проте без вищенаведеної психологічної настанови вони навряд чи зібрали б свої колекції.
Ані заідеологізованість, ані незаможність не стали ознаками українського колекціонування. Так, у зібраннях масового радянського колекціонера не було речей зі світових аукціонів, але таких нема і в колекціях пересічних американців чи французів. І ті колекціонери, що збирали, наприклад, Ленініану, просто поповнювали системне зібрання, а не створювали культовий вівтар вождя революції. Колекціонер колекціонує об'єкти, які йому пропонує розмаїте життя, не намагаючись впливати на те, що малюють малярі, видають книговидавці, а держава друкує на поштових марках або штампує на монетах.
Карпати, Гуцульщина - Туризм Гуцульщини| < Попередня | Наступна > |
|---|