Олександр Гриценко
...Це тонiзуюча iн’єкцiя майбутнього
у вену вiку...
I. Драч, На днi роси
Новi досягнення науки
i технiки досягнення новi,
бо повернулися двi суки
на Землю з космосу живi!
В. Симоненко, епiграма на полiт
собак Бiлки й Стрiлки в космос.
Слово "наука" в сучаснiй українськiй мовi вживається переважно у двох значеннях: по-перше, як синонiм слова "навчання" ("Грицева шкiльна наука" у Франка); по-друге, як коротка назва цiлої сфери суспiльного життя, пов’язаної з науково-дослiдною дiяльнiстю. У першому значеннi наука як явище перекривається освiтою, натомiсть у другому вона охоплює безпосереднiй науковий пошук та його результати; iнфраструктуру науки; врештi, суспiльно-культурну групу тих, хто працює в науковiй сферi чи прямо з нею пов’язаний. Тож у нашому розглядi обмежимося другим значенням слова, а ще точнiше – ПОПУЛЯРНОЮ НАУКОЮ, себто культурним явищем, яке охоплює, по-перше, ту субкультуру, що склалася в науковому й бiля-науковому середовищi, вiдтак впливаючи на нацiональну культуру взагалi; по-друге, вплив науки на свiтогляд, цiнностi, культурнi практики українцiв, зокрема – рецепцiю науки й науковцiв у широких верствах суспiльства.
У певному сенсi, українське нацiональне вiдродження починалося з науки – етнографiї й iсторiї (втiм, як i бiльшiсть "вiдроджень" у бездержавних нацiй Схiдної й Центральної Європи). Науковцями-гуманiтарiями були бiльшiсть кирило-мефодiївцiв, багато хто з лiдерiв київської "Громади", помiтну роль серед лiдерiв Центральної Ради та Гетьманату також вiдiгравали iсторики – М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Липинський... Однак до 20-х рокiв "українська наука" була практично тотожною українознавству. Окремi винятки, як-от геобiолог Вернадський, економiст Туган-Барановський, математик Кравчук, не мiняли загальної картини. Наука, її iнфраструктура та наукове середовище на українських землях, ясна рiч, iснували, але залишалися складовою частиною "загальноросiйської науки, її iдеологiї та субкультури. Коли вживати небезперечних термiнiв "неповноти" (за Д.Ч ижевським) чи "неповноструктурностi" (за I. Дзюбою) нацiональної культури, то можна констатувати, що сфера науки виявилася у нас чи не найбiльш "неповною". Не сформувалося й бiльш-менш широкого українського наукового середовища, не тотожного "свiдомiй" українськiй iнтелiгенцiї взагалi. А варто згадати, що на той час (кiнець ХIХ – початок ХХ стор.) роль науки в життi суспiльства, як вiдомо, радикально посилилася (а ще бiльше зросло стереотипне уявлення про її роль та можливостi в масовiй свiдомостi). Наука ставала дедалi бiльше – хай i в спопуляризованому виглядi – цариною iнтересiв та фактором формування свiтогляду дедалi ширших мiських верств. Як писав 1910 року рупор цього нового свiтогляду в Рос. Iмперiї науково-популярний журнал "Вестник знания", полемiзуючи iз статтею Льва Толстого "О ложной науке", "с прогрессом научных знаний область веры неминуемо суживается все более и более. Вера и знание – непримиримые враги, находящиеся в вечной ожесточенной борьбе друг с другом. Будущее принадлежить знанию, науке, а не вере. Наука все более завоевывает область религии, потому что только наука соединяет людей в одну великую братскую семью человечества" [Н. Юрин, c.214].
Цей процес "завоювання" та "об’єднання людей", однак, виявився контроверсiйним i навiть небезпечним. Як писав Чеслав Мiлош по другiй свiтовiй вiйнi, "тiльки слiпi можуть не бачити трагiчної ситуацiї, в якiй опинився людський рiд, коли забажав узяти свою долю у власнi руки й усунути випадковiсть" [Мiлош, c.230], iнакше кажучи, коли поклався на наукове знання, на рацiо й "об’єктивнi закони розввитку природи й суспiльства", вiдкинувши увесь старий iдейний та етичний мотлох, пов’язаний з традицiйною релiгiєю. За словами того ж Мiлоша, "в ХIХ ст. внаслiдок виникнення масового читацтва з’являлися брошури, що популяризували науковi теорiї. Незалежно вiд вартостi цих теорiй треба ствердити, що з моментом, коли вони приймали популярну форму, вони ставали ЧИМОСЬ IНШИМ, нiж коли належали до дiлянки наукових пошукiв. ...Вони перетворюються на важливий соцiологiчний елемент, приймають емоцiйне забарвлення. Лiдери ХХ вiку, напр., Гiтлер, черпали знання виключно з популярних брошурок, що пояснює неймовiрне безладдя в їхнiх головах: звульгаризоване знання вiдрiзняється тим, що дає вiдчуття, нiби ВСЕ зрозумiле й пояснене. Воно нагадує систему мiсткiв, збудованих над прiрвами. По цих мiстках можна смiливо йти вперед, пiддаючись iлюзiї, що нiяких прiрв нема." [Мiлош, c.210]
У тi часи, як ми побачили, iлюзiя, нiби рацiональний, "науковий" пiдхiд здатен вирiшити будь-якi проблеми – технологiчнi, господарчi, суспiльно-полiтичнi, – була дуже популярною серед iнтелiгенцiї, в тому числi й української. Власне, саме на цих переконаннях i грунтувалися просвiтянськi концепцiї – буцiмто, як казав iз запiзнiлим сарказмом М. Грушевський "треба тiльки подати йому [простому народовi] цю чудотворну воду свiдомостi" [Грушевський, с.39] – розсiяти темряву життєдайними променями науки – й Україна вiдродиться "в сiм’ї вольнiй, новiй". Тим-то помiтне мiсце в дiяльностi нашої нацiональної iнтелiгенцiї на рубежi ХIХ-ХХ вiкiв посiдало писання, друкування й поширення "популярних брошурок" (див. нарис – "Книга"), що про них так нищiвно висловився згодом Чеслав Мiлош.
Однак тодi поруч з упевненiстю, що без власної освiти й науки неможлива новiтня нацiя, в "свiдомо-українських" колах жили недовiра й навiть страх перед чужою, "неукраїнською" наукою – згадаймо хоча б Шевченковi iнвективи проти "куцого нiмця вузловатого", або значно пiзнiшу суперечку мiж двома науковими свiтилами – М. Грушевським та В. Вернадським – стосовно того, якiй бути українськiй Академiї. В. Вернадський згадував: "Ми стояли з ним (Грушевським) на протилежних точках зору. М. С. виходив із структури захiдноєвропейських академiй та прекрасно поставленого ним НТШ у Львовi, у якому в зв’язку з його унiверситетською семiнарiєю прекрасно було поставлено українознавство.
Але, що я вважав не менш важливим, НТШ зовсiм не було пристосоване до роботи в галузi iнших дисциплiн – математики, природознавства i прикладних наук. М. С. поставив питання прямо: "Ви знаєте, що у нас немає зараз достатньо вчених фахiвцiв українцiв поза межами українознавства. Отже, ми повиннi звертатись до росiян. Мине ще багато часу, поки вони в нас будуть – цi фахiвцi" [Вернадський, 1989, с.54].
Цiкаво, що на практицi наша академiя (УАН, потiм АН УРСР, нинi ж – НАНУ), – в рiзнi часи перейшла етапи розвитку за обома цими моделями: у 20-i роки, очолювана С. Єфремовим та А. Кримським, вона була передусiм гуманiтарною, "українознавчою", хоча й з високим рiвнем дослiджень, але залишалася iнституцiєю напiвопальною – як за фiнансовими й iншими кiлькiсними показниками, так i за престижем в радянському суспiльствi.
УАН перших рокiв свого iснування, як перед тим львiвська НТШ, цiлком належала до кiлькавiкової європейської академiчно-унiверситетської традицiї, закорiненої ще в часах алхiмiкiв та легендарного доктора Фауста, що його Микола Хвильовий вважав за символ "психологiчної Європи".
Про життя унiверситетського науковця в передреволюцiйному Києвi яскраво оповiв В. Домонтович у "Болотянiй Лукрозi": "Перед студентами ...були лише двi можливостi: одна, напруживши всi свої духовнi здiбностi, цiною найбiльших зусиль забезпечити за собою вихiд у професуру, i друга – пасивне низобiжне самоусунення в глуху безвiсть провiнцiйного вчителювання.
Шлях до професури був чiтко накреслений. Вiн починався з писання медальної працi на тему, запропоновану вiд факультету. Домагаючись стати професорськиим стипендiатом, треба було одержати золоту медалю, саме золоту, бо срiбна не гарантувала нiчого. Залишений при унiверситетi складав магiстерськi iспити. Пiсля двох вступних лекцiй вiн одержував звання приват-доцента. Усе це потребувало колосального напруження розумових сил... Не всi витримували. Часто надмiрнiсть зусиль губила людину. ...Мова йде не про немiч людини, ...а про мiру вимог, про ситуацiю, що складалася в тi роки для молодi, про фаховий рiвень конкуренцiї" [Домонтович, т.3, с.224-226].
До цього варто додати, що унiверситетiв у пiдросiйськiй Українi було тодi лише три – в Харковi, Києвi та Одесi; за свiдченням БСЭ, в дореволюцiйнiй Росiї "число магистров и докторов едва ли превышало тысячу" [С. Вавилов, с.1256]. Отже, науковцi були нечисленною, досить-таки iзольованою елiтарною групою, формованою шляхом суворого вiдбору, приналежнiсть до якої, втiм, не давала особливих привiлеїв чи престижу, а її вплив на суспiльне й культурне життя ширших мас був доволi незначним. До того ж обидвi сторони – i маси й науковцi, – не обдаровували однi одних особливою симпатiєю (згадаймо хоча б знамениту фразу булгаковського професора "Так, я не люблю пролетарiат!" або розправу темних селян над лiкарем у горьковськiй п’єсi "Дiти Сонця"). Зв’язок мiж наукою й масами пiдтримували хiба що популяризатори, просвiтяни, автори й видавцi зненавиджених Мiлошем брошурок.
У цiй нечисленнiй науковiй елiтi початку ХХ ст. сформувався своєрiдний свiтогляд, своя етика – i наукова, й ширша, загальнолюдська. Одним з яскравих документiв, що репрезентує цей свiтогляд (щоправда, уже в час його занепаду), є праця В. Вернадського "Наукова думка як планетне явище" [Вернадський, 1977]. Наука, на думку Вернадського, є "однакова для всiх часiв, суспiльних середовищ та державних утворень... В нiй вимальовуються новi форми наукового братства – позадержавнi, органiзованi форми свiтового наукового середовища... В нiй є кiстяк, який може вважатися загальнообов’язковим i непорушним для всiх, не може й не повинен викликати сумнiвiв" [Там само, с.29]. Справою життя науковця, що подiляє такий свiтогляд, є служiння цiй вищiй науковiй iстинi, що її вiн не має права зрадити з будь-яких мiркувань – державних, нацiональних, утилiтарних, особистих тощо. Варто зауважити, що цитована праця писалася у 30-i роки i була, отже, свого роду лебединою пiснею одного з останнiх зацiлiлих "жерцiв" чистої, академiчної науки на тлi вже цiлком нової суспiльної атмосфери.
Показовою є й рецепцiя науки та науковця тодiшнiм суспiльством i, зокрема, культурно-мистецьким середовищем, якою вона вiдбилася у мистецьких творах 20-х – початку 30-х рокiв, тобто епохи "Розстрiляного Вiдродження". Не буде перебiльшенням сказати, що персонаж-науковець є в тодiшньому письменствi нечастим гостем, що зустрiчаємо ми його переважно у творах так званих "попутникiв", авторiв здебiльшого iнтелiгентського походження. Але навiть у них це майже завжди – кабiнетний учений, дивак-професор, що мало й неохоче стикається з так званою "реальною дiйснiстю", а коли й стикається, то це породжує купу проблем.
Саме такими є професор Славенко в повiстi В. Пiдмогильного "Невеличка драма" та професор Комаха в повiстi В. Домонтовича "Доктор Серафiкус". Обоє – головнi герої, i їхнiй (специфiчно академiчний) фах, свiтогляд, спосiб життя є ключовими елементами творiв.
Ю. Шерех у статтi "Бiлок та його забурення" завважив щодо згаданих повiстей: "Схожiсть двох творiв така разюча, що якби не певне знаття, що вони були написанi незалежно, слiд було б говорити про майже копiювання. ...Це двi незалежнi вiдповiдi українських письменникiв-iнтелектуалiстiв на проблеми доби.
Як Славенко, доктор Комаха – вчений, що врегламентував усе своє життя, щоб служити науцi, зокрема – виключив усе чуттєве й почуттєве. Як Славенко, вiн зазнає поразки в зустрiчi зжiнкою, втiленням iрацiонального." [Шерех, c.124].
Однак "разюче подiбнi" твори мають i значущi для теми нашого розгляду вiдмiнностi. Характер оповiдi в "Невеличкiй драмi" Максим Тарнавський, чи не найсерйознiший дослiдник Пiдмогильного, визначає як "використання емоцiйної омани та консонантної сфокусованої оповiдi" [M. Tarnawsky, p.146], використовуючи запропонованi Жераром Женетом та Дорiс Кон категорiї "фокусування" та "консонансу-дисонансу" [Там само, c.76] для аналiзу авторського стилю. Справдi, Пiдмогильний начебто не дистансується вiд свого героя – бiолога Славенка, який багатослiвно розмiрковує про рацiональнiсть сущого та про свою симпатiю до влади, яка заходилася вдосконалювати життя суспiльства, виходячи з глибоко рацiональних мiркувань, але чи можна було сподiватися незгоди з такою позицiєю вiд радянського письменника навiть наприкiнцi 20-х рокiв? Однак дистанцiя мiж автором та iншою героїнею, романтичною та iрацiонально-патрiотичною Мартою, видається значно меншою, тож можемо здогадуватися, що симпатiя Пiдмогильного – не на боцi Славенкового сцiєнтизму та рацiоналiзму, що вони чужi не лише Мартi, не лише самому авторовi, а, вочевидь, i його середовищу.
"Консонантнiсть" стилю Пiдмогильного, коли вiн "фокусується" на свiдомостi професора Славенка, є очевидно набагато меншою, нiж у "розфокусованого" Домонтовича, коли той описує свого "доктора Серафiкуса" – так, сам "свого", бо вчений В. Петров [Домонтович] вочевидь, мав на увазi й себе, й усе середовище, до якого належав, коли писав: "Примiтки були прапором його наукових студiй. Здавалось, вiн писав статтi не для того, щоб розробити якусь наукову проблему, а тiльки для того, щоб тiшити себе накопиченням примiток. ...Щодо цього, Комаха не вiдрiзнявся вiд своїх колег, бо їх наукова дiяльнiсть була так само не бiльше, як тiльки примiткою до науки.
...Люди тiшили себе iлюзiєю власної самодостатньостi. В переважнiй бiльшостi всi вони прийшли в мiсто з села. Але i в мiстi побут старосвiтських батюшок i матушок вони вважали за довершену форму iдеального життя, урбанiзацiю цього побуту вони розцiнювали як правдиве признання часу. Нiхто з них не дивився далi паркана у дворi свого будинку в одному з затишних закуткiв ярiв Гоголiвської або Тургенєвської вулиць.
Вони працювали, жили, купували килими, меблi, валюту, будинки, пишались один перед одним ситцем i шовком на оправах своїх книжок. Сергiй Єфремов справив собi теплу бекешу з сiрим смушковим комiром... Олександр Бiлецький на спiлку з Плеваком з краяних ножицями сторiнок зшивав черговi серiйнi томи грубих хрестоматiй.
...Комасi бракувало почуття вiльностi... Хребет його громадського iснування складали корiнцi постанов, прийнятих на загальних зборах i пiдшитих до папки... Вiн гадав, що рухається вперед, тим часом рухалась епоха, а вiн лишався на тому ж таки мiсцi. Як i бiльшiсть своїх сучасникiв, вiн не розумiв свого часу" [Домонтович, т.1, c.447-448].
До характерних творiв про "жерцiв чистої науки" можна додати "Робiтнi сили" М. Iвченка, де сюжет так само будується на конфлiктi мiж професором-рацiоналiстом Савлутинським та "звичайним життям" сiльськогосподарської дослiдної станцiї, яке вiн намагається реформувати, рацiоналiзувати, динамiзувати, й так само зазнає якщо не повної поразки, то принаймнi дiстає кiлька "щиглiв по носi" вiд "iрацiональної" дiйсностi.
Отже, в усiх трьох прикладах герой-науковець – це бiльш чи менш чужорiдне тiло в суспiльному довкiллi, i навiть якщо вiн намагається солiдаризуватися з владою у прагненнi рацiонального вдосконалення свiту, для влади вiн залишається так само чужим, як i для "iрацiональної" маси – "спецом", що його толерують лише з огляду на високу фахову квалiфiкацiю.
Цьому пiдтвердження бачимо й у ставленнi тодiшньої критики до творiв Пiдмогильного та Iвченка ("Доктора Серафiкуса" опублiковано допiру 1947 року, на емiграцiї): авторiв паплюжено не за негативне зображення героїв-науковцiв ("викривлений образ радянського вченого", як сказали б у 50-i роки), а, навпаки, за симпатiю до "буржуазних спецiв". Нiчого дивного: на той час сам йшли процеси "Промпартiї" та "СВУ", де головними обвинуваченими були якраз "специ"-науковцi.
Варто згадати, що були тодi твори в українськiй лiтературi (i то значно популярнiшi в читача, анiж розглянута "iнтелектуальна проза"), де науковi вiдкриття показано не як заняття кабiнетних дивакiв, а як могутнiй чинник суспiльних перетворень – згадаймо хоча б "Сонячну машину" Винниченка. Однак зовсiм не випадково дiя цього "першого в Українi фантастично-авантюрного роману" (М. Зеров) вiдбувається за кордоном, а науковцi-вiдкривачi – iноземцi. Те саме можна сказати й про значно слабшi фантастичнi романи Ю. Смолича з серiї "Прекраснi катастрофи". Лiтературнимм предками цих творiв є, ясна рiч, романи Герберта Велса, Жюля Верна, а ще – модний тодi в СРСР "Гiперболоїд iнженера Гарiна" О. Толстого. Показ "ненашого життя" – компонент рецепту успiху книжок такого роду, але справа не лише в цьому. Вочевидь, українськi письменники, та й читачi, просто не уявляли, що велике наукове вiдкриття може з’явитися, а тим бiльше – зреалiзуватися в українському пiдсоннi. "Интересное начинание, но не для нашего климата", мовляв герой Ф.Iскандера.
Здавалося б, що радянська влада, офiцiйно грунтована на науковому свiтоглядi, з її сакралiзацiєю "об’єктивних законiв розвитку природи й суспiльства", повинна була б стати мало не раєм для науки та її жерцiв. Однак сталося, як бачимо, iнакше. До кiнця 20-х рокiв влада, по сутi, лише толерувала ВУАН, фiнансуючи її майже символiчно. Робота Академiї велася переважно завдяки вiдданостi справi "старих кадрiв" та ентузiазмовi наукової молодi. Дуже красномовне свiдчення про становище українських науковцiв у 20-i роки наводить автор першої грунтовної iсторичної розвiдки про ВУАН Н. Полонська-Василенко. Професор I. Розгiн у лютому 1929 року прийшов на прийом до тодiшнього Президента УАН Д. Заболотного " i застав його в таких умовах: велика холодна заля в будинку Президiї УАН на Володимирськiй вулицi. У кутку цiєї залi на залiзному солдатському лiжку лежав хворий Президент УАН. Його одяг висiв на єдиному стiльцi, що стояв бiля лiжка... Можна собi уявити, якi вiн мав iншi побутовi умови, не кажучи про моральний стан, коли в найбiльшому українському центрi не знайшлося звичайного житла для Президента Української Академiї наук i вiн мусив мешкати в непристосованiй залi..." [Полонська-Василенко, с.89].
Ситуацiя почала змiнюватися в 30-i роки. Бурхливi процеси iндустрiалiзацiї та мiлiтаризацiї радянської економiки потребували науково-технологiчної пiдтримки у небачених ранiше масштабах, для чого всi науковi iнституцiї слiд було, по-перше, цiлковито поставити пiд контроль (як iдеологiчний, так i органiзацiйний) комунiстичної влади, по-друге, переспрямувати й розширити їхню роботу. Як зазначає Н. Полонська-Василенко, бюджет ВУАН зрiс вiд 887 тис. у 1929 р. до 22 млн. крб. у 1939 роцi (тобто в 25 разiв), а на 1941 рiк було видiлено вже 27 млн., однак "цi грошi переважно йшли на математично-природничi iнститути. Дуже незначна частина їх припадала на iнститути гуманiтарнi" [Там само, 82-83]. Незначно зросла у 30-х роках i кiлькiсть квалiфiкованих наукових кадрiв. Давалися взнаки наслiдки масових репресiй, якi зачепили наукову iнтелiгенцiю України не менше, нiж творчу. Невеселi висновки робить Н.Полонська-Василенко й щодо соцiального престижу науковця: "Притягали увагу неспiвмiрнi цьому розростанню Академiї матерiальнi умови її спiвробiтникiв усiх рангiв... Порiвнюючи з серединою 1920-х рр., загальний образ науковця мало змiнився: старий одяг, старе взуття кидалися в вiчi "свiжiй" людинi. Мало кого вражало, що, виряджаючи академiка А. Кримського до Львова в 1940 роцi, уряд велiв був обмундурувати його в закритих партiйних розподiльниках.
...Здобути потрiбне в державних крамницях було майже неможливо. Про цiни свiдчить такий приклад: чоловiчi черевики в крамницi Києва в 1939 роцi коштували 250-300 крб., а старший науковий спiвробiтник АН дiставав 500-600 крб. на мiсяць." [Там само, c.84-85].
"Одержавлення" науки в СРСР в 30-х роках не було, одначе, цiлковитим породженням тоталiтаризму. Як писав росiйський фiлософ В.Фiлатов у статтi "Об истоках лысенковщины": "В нашiй країнi (як, втiм, у всiх науково розвинених країнах) у мiжвоєнний час розгорнувся складний процес iнституцiональної перебудови в науцi – перехiд вiд академiчних форм органiзацiї наукової дiяльностi до нових форм великої науки, органiзацiйно пов’язаної з промисловiстю, сiльським господарством, вiйськовими розробками. При цьому мiнялися не лише структури науки, а й iстотно розширювалися шари суспiльства, з яких формувалася наукова громада. Ламалися старi академiчнi традицiї соцiалiзацiї "новобранцiв" у науцi, що передбачали багатолiтню роботу пiд керiвництвом професора, який разом з науковим досвiдом передавав також строгий кодекс честi вченого, ...як уже нездатнi забезпечити формування наукової спiльноти, яка швидко розросталася. Як образ ученого академiчного типу, так i традицiйний етос науки стали почали виглядати старомодно в очах молодi, яку масово, рiзними каналами залучали в тi роки до науки. Все це знижувало внутрiшнiй iмунiтет науки проти лисенкiвської та iншої подiбної деморалiзуючої риторики про народнiсть науки, про боротьбу в нiй консерваторiв-професорiв та молодих новаторiв...
Пiд лозунгами "народностi" в таких обставинах стежинами, протоптаними Лисенком та подiбними до нього "сталiнськими вченими" в науку поплив потiк малоосвiчених "новаторiв", з викривленими уявленнями про суть наукової дiяльностi..." [Фiлатов, с.69].
Спробуємо, однак, поглянути на обидва боки цього суперечливого процесу трансформацiї ролi й мiсця науки та науковця в радянському суспiльствi. В Українi ця трансформацiя фактично почалася з "радянiзацiї" ВУАН. Як свiдчить Ю. Шевельов: "До 1926-1927 роках академiки й спiвробiтники одержували платню вiд уряду, але були розмiрно вiльнi у своїй працi. Змiни запровадив особисто Скрипник. Вiдвiдавши Академiю 1927 р., ...вiн наказав усунути двох академiкiв – К. Харламповича i Ф. Мищенка. ...З’являються першi аспiранти-комсомольцi, що їх призначали академiкам, навiть не питаючи згоди. 1928 року до складу Спiльного Зiбрання Академiї введено сiм партiйних дiячiв, а одного з фундаторiв Академiї А. Кримського, щойно переобраного на неодмiнного секретаря, усунено з цього становища... 28 червня 1929 року, на вiдкритiй для вiдвiдувачiв сесiї, пiд безоглядним тиском, при явному голосуваннi, сiмох партiйцiв високого рангу, включаючи М. Скрипника, обрано на академiкiв... Тепер, коли в жилах Академiї циркулювала "нова кров", пробила година вицiдити стару, "буржуазно-нацiоналiстичну". Влiтку 1929 р. розпущено всi науковi товариства, пов’язанi з Академiєю. Заарештовано десятки спiвробiтникiв Академiї, включно з головою Президiї та її spiritus movens С. Єфремовим..." [Шевельов, с.150-151].
Пiсля "радянiзацiї" ВУАН та дальших "реформ" сталiнських часiв академiя перетворилася фактично на республiканське "мiнiстерство науки", втративши рештки автономiї та кращi старi кадри, i, зрештою, колишнє чiтке нацiональне обличчя. Натомiсть прийшло значне кiлькiсне зростання, щедре фiнансування, рiзке розширення дiапазону наукових пошукiв, зрештою, пiднесення ролi й престижу науковця в радянському суспiльному життi.
Наприкiнцi 40-х рокiв, за тим-таки БСЭ, в СРСР було вже не одна-двi тисячi науковцiв, а бiльш як 10 тис. докторiв i 23 тис. кандидатiв наук. Цей процес кiлькiсного розростання тривав кiлька десятилiть, посилюючись, тож 1982 року академiк М. Басов зазначав: "за последние 30 лет численность научных работников у нас в стране увеличилась в десять раз. Еще быстрее численность научных кадров росла в ведущих отраслях естествознания, прежде всего в физике. ...У нас имеется мощная армия квалифицированных специалистов численностью свыше 1 400 тыс. человек" [Басов, с.242-243].
Вiдбувся не лише величезний кiлькiсний стрибок – рiзко змiнилася роль науки в суспiльному життi, а особливо – її взаємини з полiтикою, з владою. У згаданiй статтi з БСЭ 1948 року її автор, академiк С. Вавилов (фiзик, брат видатного вченого-бiолога Миколи Вавилова, на той час – уже кiлька рокiв як знищеного в ГУЛАГу завдяки, зокрема, активним зусиллям "народного академiка" Т.Лисенка) так формулював офiцiйну (i єдино можливу тодi) дефiнiцiю радянської науки: "Радянська наука – не просто частина свiтової науки, що розвивається на територiї СРСР, а наука iстотно особливого складу й характеру. ...Вона має якiсну своєрiднiсть, яка цiлковито залежить вiд нових суспiльно-економiчних умов у країнi, вiд нових цiлей, що їх поставлено перед наукою, вiд її нової органiзацiї та загального свiтогляду. (...) З перших мiсяцiв соц. революцiї науку було поставлено на службу трудящим, на службу справi побудови соц. суспiльства...
Докорiнна особливiсть рад. науки – повна її яснiсть щодо фiлософського свiтогляду, який складає необхiдний фундамент дослiджень. У цiлому свiтi й завжди наука розвивалася (хоча вченi часто й не усвiдомлювали цього) на грунтi стихiйно матерiалiстичного свiтогляду. Лише матерiалiстичнi погляди... завжди виводили науку на вiрний шлях..." [С. Вавилов, с.1256-58].
А далi – говориться про спiльнiсть i єднiсть фiлософського свiтогляду не лише для науковцiв, але й для всього суспiльства: "Свiтогляд радянських людей – це дiалектичний i iсторичний матерiалiзм, з його всеохопною широтою, непорушною упевненiстю в об’єктивнiй реальностi свiту та його неперервнiй прогресивнiй змiнюваностi й розвитку [там само, с.1258].
Суспiльно-полiтичне тло, що на ньому розвивалася радянська наука, з неминучiстю породжувало, за термiном В.Фiлатова, "гiпертрофованi вульгарнi науки" (тобто "вчення, що поєднують у собi певне наукове знання з апологетикою сформованих поза наукою практичних iнтересiв панiвних верств суспiльства", серед яких найпомiтнiшою стала "мiчурiнська агробiологiя" академiка Т. Лисенка. Напiвфанатик, напiвшарлатан, цей "народний академiк" протягом майже трьох десятилiть при потужнiй пiдтримцi влади пропагував свої iдеї й переслiдував усiх, хто наважувався їх критикувати, регулярно зазнаючи при цьому цiлковитих невдач у спробах втiлити власнi iдеї в сiльськогосподарську практику (що, втiм, не вiдбивалося на прихильностi до нього Кремля – i за Сталiна, й за Хрущова).
На думку В. Александрова, "трагедiя, якої зазнала в 30-50-х рр. радянська бiологiя, сталася через те, що її використовували як фронт iдеологiчної боротьби й протиставляли радянську бiологiю – "буржуазнiй". Були тодi спроби залучити до полiтичної боротьби й iншi науки – фiзику, хiмiю, але фiзикам та хiмiках вдалося вiдбити цi атаки...
Бiологiя ж ближче стоїть до гуманiтарних дисциплiн, основою яких служила партiйнiсть... Вiд комплекса агрономiчних та зоотехнiчних наук iнстанцiї чекали порятунку нашого поруйнованого сiльського господарства i, наче важкохворий, готовi були довiритися будь-якому знахаревi..." [Александров, с.18].
Однак на думку В. Фiлатова, "гiпертрофована вульгарнiсть" лисенкiвської агробiологiї мала не лише полiтичне, а й культурне корiння – "в сенсi популярностi, "народностi", що вiдiгравали в нiй дуже iстотну роль" [Филатов, c.45]. Бiльше того – "популярностi "мiчурiнської сторони" лисенкiвщини, – а такої популярностi не можна заперечувати, – сприяли деякi глибокi традицiї вiтчизняної культури. Зокрема, бачимо тут явну близькiсть до того образу науки, що його обстоював ряд представникiв радикальної (передусiм народницької) думки... В рамках цих традицiй космократичний пафос перетворення природи був тiсно пов’язаний з критикою вiдiрваної вiд народного життя "кабiнетної", "мiської" науки, що є плодом захiдної, протестантської культури. Подiбнiй науцi протиставляється iдеал менш спецiалiзованого пiзнання, здатного стати "загальною справою"... Доповнений поширеними уявленнями про вину iнтелiгенцiї перед народом, постiйними сумнiвами в цiнностi чистої культурної творчостi, зокрема "чистої науки" (див., напр., згадану вище статтю Л. Толстого "О ложной науке" – О. Гр.), цей комплекс породжував амбiвалентне ставлення до науки в суспiльнiй свiдомостi. ...В деформованому суспiльно-культурному контекстi таке ставлення може вульгаризуватися, й народжуванi на його хвилi псевдонароднi феномени "поп-культури та "поп-науки" легко обертаються на рух проти високої культури та справжньої науки" [Там само, c.68-69].
Отже, є пiдстави й Великого Кобзаря з його гнiвними iнвективами на адресу "куцого нiмця вузловатого" та закликами до "своєї, не позиченої мудростi" вiднести до iдейних натхненникiв "народного академiка" з Полтавщини Трохима Лисенка.
Однак хвороба вульгаризацiї, майже цiлком охопивши радянськi гуманiтарнi науки, з наук природничих зачепила лише деякi – адже режимовi потрiбнi були новi ефективнi технологiї, новi озброєння, а для цього – справжнi, не "народнi" вченi-природничники, i то щоразу бiльше.
Як уже зазначалося, в СРСР було створену потужну iнфраструктуру науки, основним компонентами якої були:
Варто зауважити, що подiл науки на "академiчну", "вузiвську", "галузеву", оборонно-"ящичну" iснував переважно лише на рiвнi бюрократичному, натомiсть кiлькамiльйонне середовище науковцiв, вихованих у тих самих унiверситетських традицiях, об’єднаних подiбнiстю способу життя та свiтогляду, залишалося досить однорiдним. Отже, можна з упевненiстю казати про своєрiдну нову субкультуру радянського наукового середовища, яка сформувалася на кiнець 1950-х рокiв на мiсцi поруйнованого академiчного середовища початку столiття.
Домiнували в цьому середовищi, ясна рiч, представники "точних наук", передусiм – фiзики, особливо ядерщики, а також – тi, чиї дослiдження пов’язувалися з космосом, мiкросвiтом та iншими подiбними "модними" напрямками. Пояснювалося це кiлькома причинами: фiзикам-ядерщикам у повоєннi роки дiставалося найбiльше бюджетних коштiв та державної уваги, так що матерiально вони були незрiвнянно лiпше забезпеченi, нiж науковцi 20-30-х рокiв чи їхнi колеги-гуманiтарiї; в їхньому середовищi склалися найоб’єктивнiшi критерiї наукової та людської ваги як окремих iмен, так i цiлих шкiл i напрямкiв; зрештою, в цьому середовищi допускалося навiть щось на кшталт свободи думки чи й слова (за умови, що вони не користуватимуться ними за межами свого середовища й не переводитимуть своїх поза-фiзичних висновкiв у практичне русло).
Утiм, помiтно вищий, нiж ранiше, суспiльний та матерiальний статус був притаманний у 50-70-i роки не лише фiзикам, а й загалом науковцям, особливо з ученими ступенями – вони складали помiтну частину своєрiдного радянського "середнього класу", ознаками приналежностi до якого були, зокрема, власне авто та дача. Доценти та професори одержували платню у 2-3 рази вищу, анiж середня по СРСР; академiки та члени-кореспонденти – у 5-6 разiв вищу. Втiм, цi останнi належали вже не до "середнього класу", а до радянської елiти. Не дивно, що "скромна привабливiсть" наукових ступенiв та ситих i спокiйних академiчних посад притягувала навiть партiйну верхiвку i вважалася серед них непоганим "запасним варiантом" у випадку кар’єрних неприємностей. Як згадує колишнiй багатолiтнiй помiчник В. Щербицького В. Врублевський, "В пресловутые застойные времена в порядке вещей стало протягивание "своих" людей на высокие должности, а то и присвоение им академическиих званий. Позже это явление окрестили "синдромом Шахназарова" – помощника Брежнева, ставшего член-корреспондентом АН СССР.
(...) Не буду лукавить, меня тоже тянуло на академические хлеба. Престижно тогда это было, поспокойнее, чем на моем жарком месте... Поэтому осенью 1987 года, когда я почувствовал, что все валится, решил в конце концов и о себе подумать. Мой опыт мог пригодиться в Академии. Видимо, не случайно сюда на работу приглашал меня Б. Патон; "под меня" была обьявлена членкорровская вакансия (...) А надо сказать, что к тому времени аппаратчики, кто посообразительнее, стали разбегаться, подобно крысам с корабля, выискивая повыгоднее синекуры: чтобы и черная "Волга" была, и четвертое управление, и прочие блага..." [Врублевский, с.151].
У 70-i роки поруч з фiзикою та хiмiєю "модними науками" стали бiологiя-бiонiка, психологiя, екологiя, а згодом повернувся iнтерес i до гуманiтарних наук – iсторiї, культурологiї, навiть фiлософiї, але зовсiм не в "офiцiйно дозволених" версiях. Причому нова цiкавiсть до фiлософiї, знову-таки, починалася в колах природничникiв. Про свої заняття фiлософiєю в 60-i роки вiдомий український дисидент, на той час – науковець київського Iнституту кiбернетики i "нео-марксист" за переконаннями Леонiд Плющ розповiдав ("У карнавалi iсторiї"): "Молодi фiлософи почали доводити менi, що марксизм – мiстичне вчення. Я, звичайно, сперечався, але в душi смiявся: самвидавник доводить офiцiйним радянськиим фiлософам розумнiсть марксизму. Отакi парадокси iдеологiї, яка розкладається, немов за часiв, коли папи були атеїсти.
Хоч я зустрiчав "марксистiв", якi фактично були сартристи або теософи, та найчастiше я зустрiчав логiчних позитивiстiв. Їх пiдтримує зростаюча роль науки, зокрема, математики...
Уже пiсля 1968 року я розмовляв з київським позитивiстом, який описав сучасний стан радянської фiлософiї: "Тепер у нас є майже всi течiї сучасної фiлософiї, вiд релiгiйних до марксистських. Є й невеличка течiя партiйних фiлософiв, тобто цитатникiв, якi лишень слiдкують за останнiми вказiвками. Усi зневажають їх, але майже нiхто не боїться, бо вони нiчого не розумiють. Влада б’є тiльки молодомарксистiв. Так вам i треба. Може, ви тепер зрозумiєте" [Плющ, с.99].
Одним з перших успiхiв цього нового, на один-два порядки потужнiшого наукового середовища стало подолання хвороби лисенкiвщини – принаймнi, в середовищi природничникiв, за не надто сприятливого ставлення офiцiйних iнстанцiй, якi небезпiдставно побоювалися, що цiлковите викорчування усiх "вульгарних наук" не омине й "iстмат-дiамат", що завжди був для вульгаризаторiв життєдайним свiтоглядним джерелом. Ключовим було те, що в цьому новому середовищi вже сформувалися новi, практично неконтрольованi владою механiзми формування громадської думки, створення та розвiнчання авторитетiв. Завдяки цьому Т. Лисенко був розвiнчаний як учений i висмiяний як особистiсть у найширших колах радянської науково-технiчної iнтелiгенцiї задовго до того, як його офiцiйно розвiнчала влада (пiсля вiдставки М. Хрущова). Iншим новим i значущим моментом стало те, що зник давнiй суспiльний i культурний бар’єр мiж науковим середовищем та ширшими масами; сформованi у цьому середовищi свiтогляднi та цiннiснi орiєнтацiї, навiть культурнi смаки дедалi бiльше впливали на свiтогляд, цiнностi й смаки всього суспiльства.
Поруч iз власне науковим середовищем упродовж десятилiть формувалося iще масовiше явище "популярної науки" (не плутати з вульгарною!). Згадуваний культ науки, знань, науково-технiчного прогресу в радянському суспiльствi сформував досить розгалужену iнфраструктуру наукової популяризацiї. Ще у 1920-тi роки засновано цiлу низку всесоюзних та республiканських науково-популярних часописiв – "Знание – сила", "Наука и жизнь", "Техника – молодежи", "Химия и жизнь", "Квант", "Наука и религия", "Человек и стихия"; українських – "Наука й суспiльство", "Знання та праця", "Людина й свiт" тощо.
Цi часописи в повоєннi часи, особливо ж – у 60-70-i, з помiтним пiдвищенням освiтнього рiвня радянського суспiльства, яким в епоху космосу й атомної енергiї уже цiлком оволодiв сцiєнтичний свiтогляд i культ науково-технiчного прогресу, стали популярними не лише в просвiтянському сенсi, а й за тиражами: напр., тираж "Науки и жизни" на початку "перебудови" перевищував мiльйон, а "Знание – сила" – пiвмiльйона. Українськi науково-популярнi часописи, якi до кiнця 1980-х переважно мавпували московських "старших братiв" у тематицi та способах її висвiтлення, мали, ясна рiч, значно меншi наклади – вiд 30 до 60 тис. примiрникiв. Бiльшiсть згаданих журналiв були органами Всесоюзного товариства "Знання" – офiцiйної "добровiльної громадської органiзацiї", raison d’etre якої полягав у популяризацiї наукових знань та у змiцненнi в такий спосiб "наукового", тобто марксистського свiтогляду, що мав бути свiтоглядом усiх радянських громадян. Крiм того, журнали, орiєнтованi на молодь, як-от "Техника – молодежи", "Юный техник", "Квант" були органами ВЛКСМ.
Усi згаданi часописи не обмежувалися самими лише науково-популярними статтями, а намагалися давати широкий спектр лiтературно-мистецького, загально-iнформацiйного, зрештою, чисто розважального матерiалу. Скажiмо, практично в кожному числi "Знание – сила" можна було знайти фантастичне оповiдання або повiсть (з продовженням); "Наука и жизнь" мали постiйнi дозвiллєвi рубрики – "Психологический практикум", "Домашнему мастеру на заметку", "Для тех, кто вяжет", навiть шаховi задачi та картярськi фокуси. Загалом кращi з цих часописiв ставили завдання – обслуговувати увесь спектр культурно-дозвiллєвих запитiв своєї читацької аудиторiї – згаданого прошарку науково-технiчної iнтелiгенцiї, – й значною мiрою успiшно це робили, чому свiдчення – їхня велика популярнiсть (докладнiше – див. нарис "Журнал").
Окрiм преси, видавалася велика кiлькiсть науково-популярних книжок, зокрема, об’єднаних у такi серiї, як "Эврика", "Жизнь замечательных идей", щорiчники "Будущее науки", "Человек и стихия" та iн. Знову-таки тут ще бiльш явно домiнувала росiйськомовна книжка, навiть якщо вона й виходила зрiдка в Українi. Були вiдомi автори, що зробили собi iм’я саме науково-популярним книжками – Iгор Акiмушкiн, Володимир Левi, Iрина Радунська та iншi.
Вже у 1950-i роки на нову, значно помiтнiшу й важливiшу роль науки (передусiм – фiзики) в суспiльствi звернули увагу митцi. Ранiше в радянських фiльмах часом з’являвся дiдусь-професор у кумеднiй "академiчнiй" шапочцi, забудькуватий i непристосований до "нормального" життя – такий собi кiноварiант доктора Серафiкуса. А потiм – навiть генiального Довженка заразила бацила "мiчурiнської агробiологiї", й у його фiльмi "Життя в цвiту" (1947), з’являється агiографiчний дiдусь Мiчурiн – мiнi-демiург, менший помiчник головного демiурга тов. Сталiна у справi бiльшовицькоi космогонiї. Однак невдовзi, у фiльмi Александрова "Весна" Любов Орлова грає "науковця нового типу" – енергiйного, цiлеспрямованого, оточеного страшнуватими приладами напiвбога, що не сидить у кабiнетi, а керує десятками пiдлеглих i користується увагою, навiть ласкою справжнiх радянських богiв – вищого парткерiвництва.
Далi цю тему, вже не в комедiйному, а "психологiчному" планi, розвивав культовий фiльм iнтелiгенцiї часiв "вiдлиги" – "Дев’ять днiв одного року", в якому найкращi актори хрущовських часiв – Смоктуновський та Баталов, – у перервах мiж надзвичайно важливими й небезпечними фiзичними дослiдами та особистими, душевно-любовними проблемами (що їх вони трактують як також дуже важливi – вплив пост-сталiнiстської iдеологiї "уваги до проблем звичайної людини", – але все ж менш важливе за проблеми улюбленої науки) розумно й пристрасно дискутують про долi свiту й людства.
Поява такого фiльму стала непрямим доказом iснування потужного суспiльного прошарку науково-технiчної iнтелiгенцiї, iз власними культурними уподобаннями та власними поглядами на свiт i його цiнностi.
Натомiсть першим прямим доказом цього стала голосна дискусiя на шпальтах "Комсомольской правды" мiж так званими "фiзиками" та "лiриками". Назовнi це нагадувало розумування вищезгаданих професорiв Славенка чи Савлутинського: молодi сцiєнтисти-фундаменталiсти пiддавали сумнiву потрiбнiсть у мистецтвi, та й взагалi в життi всiлякої iрацiональної "красивостi", "лiричної" балаканини, не грунтованої на "справжнiх" речах, на бiологiчних процесах та "об’єктивних законах природи". Це не було анi глибше, анi новiше за думки, висловлюванi героями "Невеличкоїй драми" чи "Робiтнiх сил", але була одна надто iстотна рiзнця: цього разу слово забирав не лiтературний герой, а цiлий новий суспiльний прошарок, молодий, динамiчний, упевнений у власнiй "iсторичнiй правотi".
Цю впевненiсть "фiзикам" давали їхнi науковi й технiчнi успiхи – пiдкорений атом, запущенi на орбiту космiчнi кораблi, побудованi в Києвi ("вперше в континентальнiй Європi!") комп’ютери. Ось як висловив (правда, дещо пiзнiше й дещо з iншого приводу) цю свiтоглядну позицiю академiк Вiктор Глушков: "Вы верите в "невыразимую одушевленность"? Ее не существует. А все, что способен выразить человек, все без исключения поддается моделированию. ...Не существует такого процесса переработки информации, который не мог бы быть воспроизведен ЭВМ. А творчество – в конце концов тоже преработка информации. ...Если бы вы не побоялись дебрей математики, я бы на конкретных примерах показал, как хитроумно старались ученые "изобрести" или найти в жизни такие информационые процессы, которые не поддавались бы программированию. Но тщетно!" [Моев, с.181,187].
Ледь помiтним тодi пiдтекстом цiєї дискусiї було розчарування молодшого поколiння в iдеологiчних догматах, якi претендували на науковiсть i об’єктивнiсть, але явно не витримували перевiрки холодним логiчним аналiзом та щоденною практикою. В свiтлi далi комунiзму вже не вiрилося, й багато хто вiддавав перевагу вiрi в науково-технiчний прогрес, у те, що коли загального добробуту й щастя не принесе КПРС, то його дасть комп’ютер.
Київський академiк В. Глушков одним iз головних завдань свого життя як науковець вважав створення штучного iнтелекту. Ще 1963 року вiн писав у статтi "Мислення та кiбернетика": "Кибернетические машины могут не только моделировать (в информационном плане) процесс интеллектуальной деятельности человека, но и значительно превосходить человека в этом отношении.
Задача построения машин, неограниченно умножающих интеллектуальную и, в частности, творческую мощь человечества, представляет собой в настоящее время важнейшую практическую задачу.
Но не умаляет ли все это достоинство человеческого разума и нашу убежденность в возможностях человеческого гения? Нет! И тысячу раз нет! Именно признание невозможности для человечества умножать свою интеллектуальную мощь с помощью средств технического прогресса льет воду на мельницу идеалистов, агностиков и скептиков всех мастей [Глушков, c.31-32].
Спостерiгаючи величезну шкоду вiд панування малоосвiченої, недалекої бюрократiї в радянськiй економiцi, а також усвiдомлюючи, як глибокий учений, потужнi тенденцiї до застою, що крилися в самiй природi централiзованої планової економiки, В. Глушков зробив грандiозну, вiдважну й безнадiйну, як невдовзi виявилося, спробу цю економiку вилiкувати, створивши ЗДАС (Загальнодержавну автоматизовану систему управлiння), в якiй потужнi комп’ютери, озброєнi точними математичними моделями всiх основних економiчних процесiв та механiзмами прийняття оптимальниих рiшень, замiнили б тупих та скорумпованих чиновникiв. Бiльше того – в такий електронний спосiб Глушков намагався впровадити в наше господарче життя свого роду вiртуальну конкуренцiю, розумiючи її значення: "За техникой дело не станет. Таким образом будет создана база для свободного творчества в планировании и управлении. Тогда, в отличие от капиталистического мира, у нас будут созданы условия для конкуренции идей, а не действий. Это громадное преимущество. Ведь конкуренция – вещь с одной стороны плохая, потому что расточает ресурсы, а с другой – хорошая, потому что развязывает инциативу. ...Так разве не разумнее сперва обменяться идеями, сопоставить их и путем анализа выяснить, какая лучше? Конечно, разумнее!" [Моев, c.106-107].
Суспiльно-економiчна реальнiсть, однак, швидко довела академiковi та його послiдовникам, що радянська економiка зокрема й радянська система загалом грунтуються й виживають не на засадах теоретичної розумностi, не на рацiональних закономiрностях, сформульованих у пiдручниках, тому система швидко й непомильно виявляла й вiдторгала всi спроби "рацiоналiзувати", "вдосконалити" її, обмежуючи при цьому роль i всесилля партноменклатури й бюрократiї.
Сумне становище в однiй з "наймоднiших" колись наук по кiлькох десятилiттях її нiбито бурхливого розвитку так схарактеризував один з ветеранiв глушковського Iнституту кiбернетики Л. Iваненко:
"Мабуть, i сама кiбернетика – наука майбутнього. Бо за останнє п’ятдесятирiччя досягнень тут нiяких. Чому вона себе скомпрометувала? Бо багато чого з обiцяного вченими не виправдало себе – АСУ, ЗДАС i таке iнше. Остання обiцянка – 1990 року випустити кiлька мiльйонiв персональних комп’ютерiв. Де вони? Не iснує навiть моделей" [Iваненко, с.22].
На думку Л.Iваненка, наукова невдача й особиста трагедiя академiка Глушкова полягала в тому, що вiн, як "керiвник науки", фактично вiдмовився вiд принципової позицiї науковця, прийнявши "правила гри", нав’язанi системою, й таким чином, по сутi, сприяв перетворенню кiбернетики на ще одну служницю режиму, на "вульгарну науку" в марксiвському сенсi.
Початок 60-х рокiв був, як видається, часом найвищого розквiту радянської науки, найлiпшого "самопочуття" науково-технiчної iнтелiгенцiї та свого роду "медового мiсяця" її взаємин з владою. Гагарiн щойно злiтав у космос, академiк Сахаров успiшно попрацював над водневою бомбою, тiло Сталiна винесли з Мавзолею, а до появи радянських танкiв на вулицях Праги ще залишалося кiлька рокiв. Молодi, особливо науковiй, здавалося, що можна вiльно дискутувати не лише про професiйно науковi питання, й не лиш в стiнах НДI та унiверситетiв.
Тож молодь заходилася дискутувати про космос, мiкросвiт, генетику, лiтаючi тарiлки та iншi цiкавi речi. Для цього у 60-i роки повиникали, як гриби, молодiжнi клуби з "науковими" назвами – "Iнтеграл", "Синхрофазотрон", "Фотон" i тому подiбними. Ось невеличкиий фрагмент з популярної книжки бiолога Рема Петрова "Я или не я": "После одной из лекций, где я рассказывал об иммунологических проблемах, связанных с освоением космоса, ко мне подошла девушка. Сказала, что она член совета клуба "Под интегралом" и по поручению совета пригласила рассказать в клубе об иммунологии.
(...) Организованный "научный треп" просходит в другом зале клуба. Там тоже столики, но мало. Много стульев. Сидят и на подоконниках. Никакой сцены, трибуны. Доска с мелом. Обстановка непринужденной беседы.
– Давайте представим себе некое кибернетическое устройство, – начал я, расхаживая между стульями..." [Р.Петров, с.158].
Потiм дискусiї стали охоплювати небезпечнiшi сфери – економiку, суспiльнi проблеми, врештi, навiть полiтику. Потiм дехто вирiшив, що власну позицiю в "научном трепе" чесна людина мусить пiдтверджувати й власними дiями. Так виникло знамените радянське дисиденство, що в бiльшостi своїй складалося з представникiв наукової iнтелiгенцiї.
Одним з культових мистецьких творiв новоутвореної суспiльної групи став фантастично-сатиричний роман братiв Стругацьких "Понедiлок починається в суботу", який описував "труди й днi" такого собi НИИЧАВО – науково-дослiдного iнституту "чародейства и волшебства". Герої роману, молодi й веселi науковцi-чарiвники винаходили й розробляли всiляку казково-фантастичну всячину, часом мугикаючи пiд нiс на мотив популярної пiсеньки 60-х рокiв "Не кочегары мы, не плотники":
– В целях природы обуздания, в целях рассеять неучения тьму берем картину мироздания и тупо смотрим, что к чему...
Для героїв цього роману, якi поза окремими казковими деталями антуражу, дуже нагадували читачевi-науковцевi його колег по роботi, наука була не "iнструментом побудови нового суспiльства", а чудесною захоплюючою грою, й водночас – єдиним вартим уваги заняттям, сенсом i метою життя. Автори роману разом з героями дуже прозоро кпили над радянським офiцiозом i викохуваною ним "радянською" (тобто принципово вiдмiнною вiд "чужинецької") наукою. Яскравий представник останньої, такий собi професор Вибєгалло, блискуча карикатура на академiка Лисенка (на той час, до речi, iще офiцiйно не розвiнчаного), займається створенням то "самонадевающегося на крючок червя", то "моделi людини майбутнього", у якої потреби постiйно зростатимуть i одразу ж задовольнятимуться, призводячи до нового зростання потреб (алюзiя до буцiмто твореної партiєю комунiстичної людини аж надто прозора). При першiй же демонстрацiї "людина майбутнього" зжирає неймовiрну кiлькiсть оселедцевих голiв та висiвок (пiсля кожної нової з’їденої дози потреби "нової люддини" зростають), вона розбухає i врештi-решт лускає, як бульбашка, обливаючи брудом скликаних журналiстiв i змiцнюючи в читачiв пiдозру, що така ж доля чекає нещодавно прийняту "Програму побудови комунiзму".
В українському мистецтвi часiв "вiдлиги" також спалахнув iнтерес до науки, i також – за московською модою – передусiм до космосу, атомної фiзики та кiбернетики. Творiв, якi про це свiдчать, було чимало – вiд правовiрно-соцреалiстичних п’єс О. Левади "Фауст i смерть" (з героєм космонавтом) та "Здрастуй, Прип’ять!" (де головним позитивним гером є, ясна рiч, Мирний Атом) до науково-фантастичних романiв О. Бердника, за якi автор згодом потрапив до ГУЛАГу. Помiтним у тодiшньому лiтпотоцi став тритомовий роман П. Загребельного "Розгiн", що його герой, академiк – кiбернетик Карналь, мав очевидного для сучасникiв прототипа в особi неодноразово тут згадуваного В. Глушкова, але Карналя автор, за неписаною традицiєю української раданської лiтератури, зробив вихiдцем з бiдної селянської родини, та ще й додав йому барвисту фронтову бiографiю. Втiм, цей професiйно добротний роман з цiкавiстю читається й сьогоднi – головним чином тому, що дає порiвняно правдивий опис життя та звичаїв тодiшньої київської наукової верхiвки, якиий не дуже розходиться з картиною, змальованою Л.Iваненком та В.Врублевським.
Можна згадати й таку популярну наукову постать, як київський хiрург Микола Амосов, що писав i пише белетристику та есеїстику, був у 60-70-i роки головним авторитетом у пропагуваннi здорового способу життя, а в часи перебудови саме завдяки цьому авторитетовi був обраний народним депутатом СРСР вiд Києва. Далеко менш популярною, але теж авторитетною постатттю був письменник та вчений-епiдемiолог Юрiй Щербак, згодом – теж народний депутат, лiдер Партiї зелених України, а нинi – посол у США.
Здається, проза про науку й науковцiв (часом писана самими науковцями) виглядала тодi чи не найбiльш урбанiстичною, "цивiлiзованою" в загальному українському лiтпотоцi. Однак була в неї одна хиба: такi твори частенько здавалися неначе перекладеними з iншої мови (вочевидь, росiйської) – просто з тiєї причини, що наукове середовище (навiть гуманiтарне, поза фiлологiєю) стало на той час майже цiлком росiйськомовним.
Дещо органiчнiше, а головне – яскравiше вiдбилися взаємини мiж "свiдомим українством" та наукою в найпомiтнiшому явищi української культури постсталiнських часiв – поезiї "шiстдесятникiв". 1962 р. молодий М. Вiнграновський видає першу збiрку з промовистою назвою "Атомнi прелюди", де читаємо:
– Не в кам’янiй, не в дерев’янiй ерi –
Зустрiлися ми в атомнiй добi,
В жахких реакцiях негаснучих матерiй...
А Шевченкове прагнення возвеличити "малих отих рабiв нiмих", поставивши "на сторожi коло них" слово, Вiнграновський осучаснює:
Народе мiй! Поки ще небо
Лягає на нiч у Днiпро –
Я на сторожi коло тебе
Поставлю атом i добро...
Iнший лiдер "шестидесятникiв" – Iван Драч, – до тем космiчних, атомних, комп’ютерних звертався упродовж багатьох рокiв. Уже в перших збiрках "Соняшник" та "Протуберанцi серця" у нього "синхрофазотрони ридають, як леви" ("Сльоза Пiкассо"), космонавт-українець iде поклонитися могилам Шашкевича та Франка на Личакiвський цвинтар ("Я так як бачу космонавта..."); кагатування картоплi (уподiбненої автором до планет "з їх атмосферою та стратосферою") служить приводом до "Балади про теорiю вiдносностi", а комп’ютерний центр, розташований у церковному примiщеннi, стає приводом для написання "Балади про кiбернетичний собор":
Як на подушку з шкляної вати
Святий Миколай сяде програмувати,
Буде тут борсатись з цифрами досита,
З Норбертом Вiнером радитись досвiта...
[Драч, с.106].
Найпоказовiшою в планi рецепцiї "шiстдесятниками" науки та її мiсця й значення для української долi є, як видається, поема Iвана Драча "На днi роси", присвячена виданню в Києвi першої в свiтi "Енциклопедiї кiбернетики", створеної пiд керiвництвом В. Глушкова. Її варто процитувати щедрiше – власне, через концептуальну репрезентативнiсть:
...Два чорних томи дивляться на мене
I рiдно так, пронизливо говорять:
– Уперше в свiтi! – чуєш – вперше в свiтi...
Два чорних лебедя летять собi двотомно
На всi вiки, на всi материки!..
Я гордий з цього. Свято в мене, брате!
2-й голос:
– О радостi телячi! Що там тямиш?
Китайська грамота iз сiмома замками
оцей двотомний фолiант для тебе –
фiлолога, кiношника, поета.
Невже це ти всерйоз?...
1-й голос:
Живе свiт iстиною, iншим – тiльки чахне,
А скiльки тут до iстини проривiв –
Простих, безжальних, точно закодованих
I невiдпорних в слугуваннi людям.
Таким би i поетам бути...
...Це тонiзуюча iн’єкцiя майбутнього
У вену вiку...
[Драч, с.220-222].
Наука в цих вiршах являється нам переможною, в сяючих обладунках своїх досягнень. Вона вже явно не абстрактна, не кабiнетна, не чужа читачевi й авторовi – хоча б тому, що встигла iстотно вплинути на їхнє життя. Але вона й не рiвня їм – хоча святий Миколай у Драча й сидить, балакаючи з Норбертом Вiнером, так то ж святий...
Простий український дядько може, звичайно, кагатувати картоплю, яку поет уявляє маленькими планетами "з їх стратосферою", та ми розумiємо що це – лише поетове прагнення поєднати любий йому традицiйний свiт українського села з платонiчно обожнюваною Великою Наукою, зробити Українi "тонiзуючу iн’єкцiю майбутнього", поставити бiля неї "на сторожi" атом (навiть без епiтету "мирний").
Утiм, навiть тодi, в дочорнобильську епоху гагарiних та глушкових, це прагнення до єднання української душi з духом науково-технiчного прогресу аж нiяк не було цiлковитим i безхмарним. I в Драча, й особливо у Вiнграновського вже в "Атомних прелюдах" бачимо сум’ятливе, трагiчне свiтовiдчуття людини ядерної доби, що про його свiтоглядну кризу вже так багато написано не лише на Заходi, а й у пост-радянському свiтi. За словами сучасного росiйського фiлософа Л. Мiтрохина, "Настання ядерної епохи, виникнення планетарних проблем, здатних привести людство до загибелi, ...означили переламний момент в iсторiї, коли надламуються, перетоплюються попереднi iдеологiчнi орiєнтири: культ розуму, науки, технiки; розквiтають антисцiєнтистськi, арацiоналiстичнi доктрини, активiзується взаємодiя культур Заходу i Сходу, усвiдомлюється потреба в моральнiй революцiї, не менш радикальнiй, анiж у науково-технiчнiй сферi..." [Митрохин, с. 320].
А вже у 70-i роки, пiсля погрому "Празької весни", пiсля перших процесiв над дисидентами, прийшов кiнець епосi спiльного походу наукової iнтелiгенцiї та керiвної партiї до свiтлого майбуття. Наукове середовище подiлилося на дисидентiв (меншiсть) та конформiстiв (явна бiльшiсть); щирих симпатикiв режиму практично не залишилось. Радянськi iнтелiгенти зачинилися на кухнях, настроївши свої приймачi на "Свободу" та "Голос Америки". Моральним авторитетом для них став академiк Сахаров, а для декого – Iсус Христос (знаний, як зауважує М. Стрiха в нарисi "Церква", не з Євангелiї, а з роману М. Булгакова "Майстер i Маргарита") або Бодхiсатва.
Свiтоглядна криза науково-технiчної iнтелiгенцiї невдовзi доповнилася загальною кризою радянської науки. Як пише В. Врублевський, "Українська наука, розвиваючись у рiчищi всесоюзної, хворiла тими самими хворобами. Наприкiнцi 80-х рокiв стало ясно, що країна, яка потрясла свiт своїм супутником i налякала Америку мiжконтинентальною балiстичною ракетою, виявилася в ролi доганяча в боротьбi за домiнування в областi науки й технiки.
...Вiдчайдушнi спроби переломити ситуацiю, спираючись на силу партiї, навiть приписуючи їй не передбаченi програмою й статутом функцiї (Чому не передбаченi? Адже "керiвна роль партiї" стосувалася геть усiх сфер радянського жииття. – О. Гр.) координацiї зусиль по прискоренню науково-технiчного прогресу, здiйснювалися й на Українi. Але вони в черговий раз зазнавали краху. Талановитi вченi та iнженери були здатнi досягнути вражаючих результатiв у лабораторiях, у вiйськовiй та космiчнiй областях, якщо їм давали "зелену вулицю" (Тобто створювали привiлейованi фiнансовi та iншi умови, яких для решти науковцiв створити було просто неможливо. – О.Гр.). Але цi результати рiдко втiлювалися у виготовленi серiйнi товари. (...) Ставало очевидно, що соцiалiзм програє на головному, визначальному напрямку змагання – на поприщi науково-технiчної революцiї" [Врублевський, c.148-150].
Ця криза лише поглибилася наприкiнцi 80-х – початку 90-х рокiв, коли, по-перше, зникла "залiзна завiса" й наше технологiчне вiдставання стало цiлком очевидним (отже, деморалiзуючим) для всього суспiльства, а по-друге, в глибокiй кризi опинилася вся економiка; забракло коштiв не те що на розвиток, а й на пiдтримання iснуючої наукової iнфраструктури.
Про причини глибокої кризи в науковiй сферi України у 1995-96 рр. велося багато дискусiй (зокрема, чи не найзмiстовнiша – в тижневику "Зеркало недели"). Вказувалося i на монополiзованiсть, i на багатолiтню фактичну безконтрольнiсть iснуючих структур (як пише професор В.Стрiха, "Академiї самi собi ставили завдання, самi їх виконували, самi себе оцiнювали, закiнчуючи присудженням ленiнських премiй та iнших державних нагород. Що ж тут казати про об’єктивнiсть? [В. Стрiха, с. 14]), i на очевидний перекiс в iснуючих науково-дослiдних структурах на користь технiцi, на шкоду фундаментальним дослiдженням, особливо в гуманiтарних науках. За словами В.Стрiхи, "внаслiдок того, що називають "патонiзацiєю науки" (вiд iменi багатолiтнього Президента української АН Б. Є. Патона – директора Iнституту Електрозварювання iменi Є. Патона та двiчi Героя Соцiалiстичної Праці. – О.Гр.), поняття фундаментальної науки було деформоване й у самому середовищi вчених. Виник такий невiдомий свiтовiй науцi термiн, як фундаментальнi дослiдження у сферi технiчних наук" [там само].
Однак загалом дискусiї щодо шляхiв виведення української науки з кризи, – чи, як дехто каже, порятунку науки, – проходили досить мляво й суспiльний iнтерес до них виявився несподiвано низьким. Цьому бачиться кiлька пояснень.
По-перше, сьогоднi слова про досягнення (а значить, i важливiсть) вiтчизняної науки можуть викликати в пересiчного українського громадянина в кращому разi саркастичну посмiшку. Адже всi бачать, що нашi машини, комп’ютери, телевiзори, комбайни та мiндобрива, лiки та лiкарi – значно гiршi вiд "свiтових аналогiв", а коли так, то навiщо платити "дармоїдам", якi все це барахло розробляють? Iншими словами, навiщо державi утримувати з бюджету науку? (Тут, до речi, спрацьовує стереотип ототожнення науки з технiкою, вбитий в голови радянського громадянина "патонiзаторами" науки).
По-друге, пiсля Чорнобильської катастрофи, одним iз символiв якої стала необережна фраза якогось московського академiчного вельможi "Наука требует жертв", багато хто в Українi волiв би бачити в ролi жертви не себе, а якраз науку.
Нарештi, млява реакцiя самого наукового середовища на, здавалося б, життєво важливi для нього проблеми пояснюється тим, що це середовище, яким воно сформувалося за 50-70-i роки, фактично зазнало розкладу. Багато талановитих учених середнього й особливо молодшого поколiнь нинi працюють на Заходi, ще бiльше енергiйних молодих науковцiв, полишивши науку з її низькою зарплатнею та неясною перспективою, пiшли в бiзнес. Особливо багато вчорашнiх учених – в комп’ютерному та видавничому бiзнесi; хорошi економiсти подалися в комерцiйнi банки, хорошi правознавцi – до консалтингових фiрм. Працювати в науководослiдних iнститутах залишилися здебiльшого або люди немолодi та малоiнiцiативнi, яким у бурхливих водах української напiвринкової економiки мало що свiтить (а до захiдних унiверситетiв нiхто не запрошує), або ж невмирущi, хоча й нечисленнi жерцi чистої науки, сучаснi доктори Серафiкуси, для яких наукова праця була, є й завжди залишатиметься єдиним заняттям, вартим того, щоб йому присвятити життя.
| < Попередня | Наступна > |
|---|