Iгор Кравченко
Специфіка садiвництва як галузi народного господарства й водночас як унiкального мистецтва спiвтворчостi з живою природою, – зумовлює, вiдповiдно, й cтруктуру цього нарису: по-перше, розгляд садiвництва як господарчої галузi; по-друге, характеристику садiвничого мистецтва в Українi.
Подiл, звичайно, умовний, оскiльки рiзнi напрямки садiвництва iснують у взаємодiї, перетiканнi змiстiв i форм i становлять культурну цiлiсть. У другому роздiлi автор обґрунтовує свiй погляд на садiвництво як практично ключовий, а водночас – концептуально периферiйний вид нацiо нальної культури.
Довiдковi джерела радянського перiоду акцентують саме це, утилiтарне, виробниче значення, чiтко розмежовуючи садiвництво й садово-паркове мистецтво. За УРЕС, садiвництво – "галузь сiльського господарства, вирощування плодових i ягiдних рослин для одержання плодiв i ягiд. До садiвництва належить i виноградарство, що розглядається як самостiйна галузь рослинництва" (УРЕС, т.3 – с.201). Гасла "сад" в УРЕС нема.
Пiзнiша УРЕ замiсть гасла "садiвництво" дає "плодiвництво", далi утилiзуючи поняття. За УРЕ, "плодiвництво – 1) галузь рослинництва, вирощування плодових культур (зерняткових, кiсточкових, горiхоплiдних, ягiдних) для одержання плодiв, горiхiв, ягiд" [УРЕ, т.8 – с.415]. Тут УРЕ копiює БСЭ, де гасло "садiвництво" також пiдмiнене "плодiвництвом", а гасло "сад" вiдсутнє.
За СУМ, сад – це "спецiально вiдведена значна площа землi, на якiй вирощують дерева, кущi тощо; присадибна дiлянка, засаджена плодовими деревами, кущами, квiтами тощо; дерева i кущi та iн., щоо ростуть на цих дiлянках, площах" [СУМ, т.9, с.9]. Окремо видiлено гасло "мiський сад" – "площа, засаджена деревами, декоративними кущами тощо з алеями мiж ними, що є мiсцем вiдпочинку й розваг мiського населення", та гасло "сад дружби" – "площа землi, на якiй з певної нагоди представники рiзних держав, народiв в урочистiй обстановцi висаджують дерева" [там само].
У дiаспорнiй "Енциклопедiї українознавства" знаходимо коротку статтю "Садiвництво й виноградарство", яку варто навести повнiстю: "Садiвництво поширене по всiх українських землях. Головнi роди овочевих (тобто фруктових українською лiтературною мовою. – I.К.) дерев – це вишнi, яблунi, сливи та грушi; в теплiй Пiвденнiй Українi – також черешнi, морелi, бросквини (тобто персики – I.К.) й грецькi горiхи. На пiвденному березi Криму й у Чорноморщинi визрiвають такi пiвденнi овочi, як мигдаль, їстiвнi каштани, бросквини. Садовина служить для власних потреб, i лише деякi райони мають розвинене промислове садiвництво, як Подiлля, Бесарабiя (кращi роди яблук, груш, черешень, слив, i морель), Крим (найкращi роди яблук, груш, слив i пiвденнi овочi, як морелi, броксвини, горiхи, мигдаль), Херсонщина, Одещина, Мелiтопiльщина (черешнi), пiвнiчна Чернiгiвщина (яблука – антонiвка i грушi), Пiвнiчний Кавказ, Закарпаття; новий регiон постав у Донбасi в околицях Сталiного й Ворошиловграда.
За сов. джерелами в останнi роки перед другою свiтовою вiйною садiвництво росло iнтенсивно, обiймаючи в УССР в довоєнних межах 500 000 га (в 1913 р. – 230 000 га). Сади на укр. землях становлять близько половини всiх садiв в СССР" [ЕУ, т.3, с.1063].
У кордонах України авторовi статтi бачиться Пiвнiчний Кавказ, (а в гаслi "виноградарство" – й Астрахань та "Донщина"), у той же час взагалi не згадано такi традицiйно садiвничi областi, як Полтавщина, Київщина, Черкащина, хоча саме на теренах Черкащини (колись – Київської губернiї) постала й садiвнича столиця України, Симиренкiв Млiїв.
Кажу про це тiльки для того, щоб акцентувати засвiдчену в усiх процитованих енциклопедiях поверховiсть i приблизнiсть в оцiнках значення садiвництва у економiцi й культурi України. Вiдповiдно периферiйну роль (або зовсiм нiякої) вiдведено йому i в культурнiй свiдомостi українцiв, хоч уже й те, що на долю споконвiку садiвничої України припадало близько половини садiв Радянського Союзу, мало б наштовхувати на якiсь культурологiчнi висновки.
Географiчне розташування України на прекрасних ґрунтах (близько 40% свiтових чорноземiв), у м’якому клiматi, споконвiчна осiлiсть землеробського народу спричинили й розвиток садiвництва з незапам’ятних часiв. Заняття будь-якою господарською дiяльнiстю передбачає певний комплекс навичок i знань. Садiвничi знання i навички передавалися у властивих для України формах усної традицiї, а тому садiвництво є однiєю з важливих i вагомих дiлянок етнокультури, у злагодi з якою розвивалася етнокультурна селекцiя.
Сад Київської Русi, виростаючи на методиках мiсцевої селекцiї, був суттєво збагачений досвiдом вiзантiйського монастирського саду. Менш активно, та все ж вiдбувається засвоєння прийомiв двiрцевого вiзантiйського садiвництва (у княжих, боярських садах). Найвiдомiшим, описаним, точнiше – згаданим у численних джерелах садом тiєї доби, мабуть, слiд вважати яблуневий сад Києво-Печерської Лаври.
Можна припускати, що татаро-монгольська навала спричинила спустошення i здичавiння руських садiв, котрi, як вiдомо, є живими органiзмами, потребують постiйного господарського догляду й чутливо реагують на суспiльнi катаклiзми.
Вiдродження i подальший розвиток українського садiвництва вiдбувається в козацьку епоху. Мандруючи Україною, Павло Алепський бачить її в образi саду: суцiльними садами виглядають Київ, Бориспiль, iншi мiста й мiстечка, монастирi, села, хутори.
Описи малоросiйських намiсництв, зробленi за царювання Катерини II росiйськими офiцерами, також фiксують повсюдну наявнiсть мiських, мiстечкових, монастирських садiв i розвинену торгiвлю садовиною – традицiйний i прибутковий промисел. Розвитку галузi сприяли й чумаки, котрi перевозили не тiльки фрукти, а й садивний матерiал (щепи), ба навiть садову землю, скажiмо, з уманського саду Потоцького в Одесу, де на час взяття мiста запорожцями й москалями у реєстрi плодових насаджень фiгурувало всього двi грушi.
Новим поштовхом для розвитку садiвництва стала колонiзацiя Причорномор’я (Новоросiї). Родючi степи уявляються в образi величезної лабораторiї, де вiдбувався природний синтез садiвничого досвiду рiзних народiв. Якщо говорити лише про Одесу й Одещину, то українське садiвництво тут взаємодiяло iз грецьким (село Олександрiвка Овiдiопольського району, Одеса), з нiмецьким (села Велика i Мала Акаржа, Кляйнлiбенталь, Грослiбенталь та iн.), з болгарським (Буджацький степ, Буялик), молдавським (Бесарабiя), французьким (Шабо, Одеса – сади Рiшельє i Ланжерона) i т.д.
На межi XIX i XX столiть Л. Симиренко висуває iдею промислового саду як великого, прибуткового комерцiйного пiдприємства, покликаного задовольнити народний попит на дешеву та якiсну сировину. В пореволюцiйний перiод В. Симиренко очолює процес остаточного оформлення садiвництва як галузi планового народного господарства.
Трохи статистики. Площi українських садiв, якi поменшали внаслiдок вiйн початку XX столiття, було вiдновлено вже в 1927 роцi. У 1940 р. цi площi сягають 612 тис. га (34,2% садових площ СРСР). Друга свiтова вiйна знову скорочує український сад на 196 тис. га, та по вiйнi площi розширюються, досягаючи в 1965 р. найвищої цифри – I млн. 299 тис. га. Садовi площi СРСР в п’ятдесятi роки розподiлялися так: Україна –42,3%, РРФСР – 30,2%, Бiлорусь – 4,8%, Молдавiя – 4,4%, Грузiя – 4,4% i т.д.
Садiвництво як галузь народного господарства передбачає пiдбiр якiсного сортаменту, науковi iнституцiї, зокрема, систему зональних селекцiйних станцiй i т.iн. Таку iнфраструктуру створив на теренi України Володимир Львович Симиренко. Науково-практична й органiзацiйна творчiсть Симиренкiв варта окремої згадки.
Платон Федорович Симиренко (1821-1863), реформатор у галузi цукроварства, був садiвником-аматором. На базi батькових садiв його син, Лев Платонович (1835-1920), розгорнув наукову дiяльнiсть, що висунула його в ряд найвизначнiших садiвникiв свiту. Вiн створив у Млiєвi розсадник, один з найбiльших у свiтi, пiд час заслання винайшов формулу сибiрського саду, сприяв вiдродженню кримських садiв, написавши класичну працю "Кримське промислове садоплодiвництво". Л. Симиренку належить iдея промислових садiв, якi з його подання стали культивуватися в Росiйськiй iмперiї.
Тритомна пiдсумкова його праця "Помологiя", втiм, побачила свiт лише 1965 року. Сади Л. Симиренка були нацiоналiзованi радвладою. 17 квiтня 1919 року власниковi був виданий мандат: "Земельный отдел [при Черкаському повiтовому виконкомi] настоящим свидетельствует, что Лев Платонович Симиренко является заведывающим садовым хозяйством, б[ывшим] его, Симиренко, и вместе с тем земотдел [и] местные власти не только не препятствуют Л. П Симиренко его распоряжениям, а наоборот оказывают всяческое в проведении в жизнь всех мероприятий, намеченных Л. П. Симиренком" (Архiв музею Л. П. Симиренка у Млiєвi).
Роботу господарства, утiм, судилося розгорнути не Леву Платоновичу, який був убитий земляком, Тихоном О-енком у нiч перед Рiздвом 1920 року, а його синовi.
Пiсля смертi Л. Симиренка директором Млiївської садстанцiї стає його син, Володимир Львович (1891-1938). За лiченi роки Симиренковi сади, напiвзруйнованi за час революцiй та вiйн, вiдроджуються, i вже наприкiнцi двадцятих рокiв Млiївська садстанцiя стала загальновизнаним садiвничим центром України i Союзу. На базi станцiї створюється в Києвi перший Всесоюзний Iнститут плодово-ягiдного господарства. (Рiшення ВАСГНIЛ про це ухвалене 14 липня 1930 року; пiд головуванням академiка М. Вавилова). Україна стає центром всесоюзного садiвництва. Директором Iнституту, отже, режисером всесоюзного садiвництва, став, В.Симиренко.
Та 18 травня 1931 року з’являється постанова бюро ВАСГНIЛ – на реалiзацiю вiдповiдної постанови президiї ЦК ВКП(б) вiд 13 травня цього ж року, за якою належить: "Организовать в г. Козлове на базе достижений И.В.Мичурина"... всесоюзний Iнститут плодовоягiдного господарства i плодово-ягiдний вуз. У Київського садiвничого Iнституту з’являється конкурент – Козловський Iнститут. Зрозумiло, цей другий стає "центральним". На якiй науковiй базi насправдi створюється мiчурiнський iнститут, пояснює 10-й параграф постанови ВАСГНIЛ:
"Перевод института (йдеться про київський iнститут – I.К.), его научного персонала, оборудования, инвентаря из Киева в Козлов закончить 15 июня сего года, в УССР должны остаться лишь бывшие сотрудники Млиевской опытной станции за исключением тех товарищей, которые в настоящее время состоят заведующими отделами и лабораториями института... и которые во всяком случае должны выехать в Козлов" (там само). Українське садiвництво вiдсувають на периферiю.
В. Симиренко скаржиться в листi до М. Вавилова в сiчнi 1932 року на переслiдування, пояснює свою позицiю. 1933 року В .Симиренка заарештовано. У вереснi 1934 р. країна святкувала 80-лiтнiй ювiлей Мiчурiна, мiсто Козлов переiменоване на Мiчурiнськ. В. Симиренка випускають. але знову заарештовують 1937-го, а в нiч з 17 на 18 вересня 1938 року розстрiлюють.
Мiф про генiя-садiвника Мiчурiна зростає на кровi Симиренкiв. Утiм, масова свiдомiсть українцiв не помiчає пiдмiни, весь традицiйний комплекс садiвничих навичок, садiвнича фiлософiя реалiзуються пiд вивiскою "мiчурiнського саду". Продуманої деiдеологiзацiї "мiчурiнського садiвництва" в нашi часи поки що не спостерiгаємо, садiвництво просто випало з iдеологiчних побудов "нацiонального вiдродження".
У радянськi часи завдавалося немалої шкоди українському садовi. Окрiм масових репресiй науковцiв, слiд згадати й нищенi пiд гаслом боротьби з алкоголiзмом сади й виноградники, стандартизацiю присадибних дiлянок, коли садова "зайвина" викорчовувалась, й надзвичайно високе оподаткування плодових дерев в рiчищi "боротьби з приватновласницькими iнстинктами", коли, не маючи змоги сплатити податок, селянин вирубував свiй сад.
Садiвництво – традицiйна галузь не лише сiльського, а й мiського, зокрема, приватного господарства. Київ був здавна багатий плодовими садами. Садки у т.зв. приватному секторi збереглися донинi. Ще по вiйнi вони займали значнi площi й у центрi мiста, не кажучи про околицi, котрi м’яко переходили в городи та нинi лiквiдованi баштани. Можна стверджувати, що садiвничi навички в тiй чи iншiй мiрi характернi для пересiчного українського городянина, оскiльки наше мiське населення, на вiдмiну од захiдно-європейського, ще не розiрвало живих зв’язкiв iз землеробською культурою. Прямо чи опосередковано (через сiльську рiдню i т.iн.), сад-город є складником господарської дiяльностi майже кожної української сiм’ї. Праця в саду, на городi залишається органiчною потребою сучасного українця, байдуже, сiльського чи мiського мешканця, не залежно вiд соцiальної приналежностi, майнового статусу тощо. Ця прив’язка до землi, не знищена й десятилiттями тоталiтаризму, належить, гадаю, до основних нацiональних цiнностей.
За УРЕ, садово-паркове (садiвниче) мистецтво є мистецтвом "створення паркiв, садiв та iнших озеленених об’єктiв з метою задоволення санiтарно-гiгiєнiчних, соцiально-функцiональних та естетичних потреб людини". Специфiка й унiкальнiсть цього мистецтва полягає в тому, що матерiалом для нього є жива, мiнлива природа. Окрiм природних компонентiв (клiмат, рельєф, вода, грунт, рослиннiсть), використовують i штучнi (архiтектурнi та iнженернi споруди, якiсь елементи благоустрою, скульптуру тощо). Компонентами садопарку можуть бути i птахи (лебедi в озерах i штучних ставках, качки, екзотична птиця, зокрема, павичi тощо), риби; часом парки населяють дикими тваринами. У Мошногородищенському (Черкаська обл., зруйнований пiд час останньої вiйни) садопарковi князя М. Воронцова був звiринець. Садопарк як ловецьке угiддя був поширений i в Київськiй Русi за княжих часiв, i згодом, за Козаччини, культивувався у маєтках магнатiв i шляхти. Це – предтеча нинiшнiх зоопаркiв.
Чiтка класифiкацiя садопаркiв навряд чи й можлива, оскiльки вони, здебiльшого, полiфункцiональнi, отже, вписуючись в певну систему за одними прикметами, незрiдка випадають з неї за iншими. Це зрозумiло: загадкова природа, що є спiвтворцем паркiв, не може повнiстю вкластися в будь-яку з людських схем.
Регулярнi, чiтко спланованi сади з’являються у свiтi з найдавнiших часiв, увиразнюючи характер, зовнiшнi й внутрiшнi форми тiєї чи тiєї культури, характер народу. З найбiльш вiдомих – сади вавiлонськi (зокрема, висячi, або тераснi, так званi сади Семiрамiди), єгипетськi, де домiнували прямi лiнiї та прямокутники; пейзажнi високохудожнi сади Стародавнього Китаю та Японiї; арабськi, єврейськi (сади Соломона) тощо. Культура античної Грецiї та Риму створила еталоннi взiрцi античного садiвництва. Мiж грецькими та римськими садами iснує iстотна вiдмiннiсть, котра визначила два напрямки європейського садiвничого мистецтва: грецький сад спiвзвучний iз довколишньою дикою природою, творить з нею гармонiйну єднiсть, є увиразненням культурної злагоди з природою; римський сад домiнує над природою i є символом перемоги над нею.
Сади є тим, чим є, iнтегруючи закони мистецтва й закони природи та наповнюючи свiт життям i красою, в таємничiй лабораторiї фотосинтезу створюючи повiтря, атмосферу, бiосферу й забезпечуючи життєвiсть ноосфери.
Територiї України не обминули великi садiвничi стилi, починаючи iз класичних (у грецьких та римських мiстах-колонiях Пiвнiчного Причорномор’я). Похiднi вiд цих стилiв також прищепилися на українському грунтi, що засвiдчують найвизначнiшi нашi сади: Царський (згодом Першотравневий) у Києвi, "Софiївка" в Уманi, "Олександрiя" в Бiлiй Церквi, Тростянецький, Качанiвський, Сокиринський у Чернiгiвськiй областi, Стрийський парк у Львовi, Алупкинський та Лiвадiйський у Криму, Весело-Боковенькiвський у Кiровоградськiй областi, Немирiвський i Печорський у Вiнницькiй, Скала-Подiльський у Тернопiльськiй, Верхiвнянський у Житомирськiй, Березово-Рудкiвський у Полтавськiй та iн.
Найдавнiшi українськi сади, згаданi в iсторичних джерелах, вiдносяться до часiв Київської Русi. Це – монастирськi та княжi сади.
Розквiту набуло садiвниче мистецтво за козацьких часiв, хоч у довiдковiй i спецiальнiй лiтературi чомусь не згадується власне козацький сад, хоча його iснування – реальнiсть. Вiн виростає на засадах народного садiвництва, однак акумулює садiвничий досвiд монастирiв.
Залежно вiд достаткiв господаря козацький сад може мати чи не мати архiтектурної оздоби, ставки й iншi атрибути садово-паркового мистецтва, однак йому притаманнi невимушенiсть, природнiсть лiнiй та форм. У стереотипних уявленнях козак – це лицар-чернець (такi неодруженi сiчовики) чи тип воїна-хлiбороба (такi козаки, що мешкали на хуторах, у селах i мiстах).
Уже згаданi шедеври високого садiвничого мистецтва (Софiївка, Тростянець та iн.) були всього лише острiвцями в морi садiв, що зростали на ґрунтi народно-садiвничого мистецтва. Не орiєнтуючись на великi площi й коштовну архiтектурну атрибутику, народний сад вiдзначається пишною декоративнiстю, iмпровiзацiйнiстю в рамках єдиного фольклорного стилю, котрий досi домiнує в українськiй культурi, вирiшально означуючи її своєрiднiсть. Сiльськi, мiстечковi, мiськi сади засвiдчують художнiй талант i смак народу, його незнищенне бажання прикрасити, заквiтчати, отже, охудожнити, осердечнити свiй мiкрокосм.
За законами садiвничого мистецтва, хоч iнодi формально, стереотипно, створювалися незлiченнi садки, сквери, парки в мiстах України. За Києвом закрiпився образ мiста-саду, хоч такi садiвничi комплекси, як Гiдропарк, Труханiв Острiв, Жукiв Острiв тощо, втомленi людською присутнiстю, захаращенi ятками й просто смiттям є сумною емблемою втрати вiдчуття єдностi природи i мистецтва – двох компонентiв, iз яких складається мистецтво садiвниче.
Сад є способом гуманного спiлкування з природою, доведеного до рiвня мистецтва, що справляє значний вплив на формування свiтогляду, характеру, способу життя народу. Садiвництво як вид культури, зокрема – художньої, часто не береться до уваги в культурологiчних побудовах. Садiвництво – за дужками нинi дiючої (в основi своїй – традицiйно неповної) моделi української культури, й iснують об’єктивнi i суб’єктивнi причини, якi зумовлюють саме такий стан речей.
Два начала визначають сюжет iсторичного розвитку нацiї – героїчне та буттєве. Сенсом першого є боротьба, агресiя чи захист вiд агресiї; в ходi боротьби формується етика героїчного чину, героїчний iдеал; а з’являються герої та страдники. Сенсом другого є злагода з природою, Богом, свiтом i собою; у процесах мирної, будiвничої та садiвничої (в найширшому значеннi) творчої працi формується буттєва фiлософiя i спосiб життя, згiдний не з екстремальними, а з нормальними обставинами. Жодне з цих начал не iснує в формi стерильної, чистої лiнiї, лише в рiзного типу сполуках. Зрозумiло, що садiвництво, сенсом якого є злагода, спiвтворчiсть, а не боротьба, мало приваблює культурологiв, котрi спецiалiзуються на осмисленнi й активiзуваннi етики й iдеологiї героїчного чину. Неувага до садiвництва як виду культури пояснюється, крiм того, й донинiшнiм функцiонуванням традицiйної, себто неповної моделi української культури.
Розмова про садiвництво спонукає до роздумiв про глибоко українське, що iснує в тiнi типового, стереотипного, характерного. Садiвництво є одним iз проявiв цього глибинно-українського.
Сад – алегорiя осiлостi, продовження людського житла та вiдповiдне його облаштування. Дiм-сад – це модель родинного мiкрокосмосу, причому сад – неодмiнна приналежнiсть кожного традицiйного українського житла.
Поняття землеробського народу незрiдка ототожнюють з поняттям хлiборобського народу, хоч насправдi вони не тотожнi. Сад – архетипний образ раю, хлiбне ж поле передбачає тяжку працю i пiт, i найкраще символiзує зароблене, трудове, земне, а не захмарну благодать. Сад – постiйний топос пiсенної поезiї, незмiнний i прiорiтетний компонент паралелiзму людина-природа. Народно-пiсенна садiвнича образнiсть лягла в основу внутрiшньої форми української мови, є мовотворчою, мовоорганiзуючою, що показано в семiотичних студiях О.Потебнi.
Передхристиянськi уявлення, пов’язанi з образом саду, зливаються iз християнськими, де сад, як вiдомо, також є однiєю iз трьох iпостасей раю (рай – це сад, мiсто, небеса), й недвозначно акцентують садiвниче призначення людини.
Садiвнича образнiсть в лiтературi i мистецтвi, пишно розквiтає в барокову добу. Образ саду – емблема благочестя – розгалужується в неймовiрно щедру образну систему. Рай-сад i рай-мiсто зливаються в єдине поняття вертограда – мiста-саду. "Садом поетичним" називає свою поетику Митрофан Довгалевський. Поетика саду стає поетикою життя, а "сади", "огродки", "вертогради" стають окремим лiтературним жанром.
"Сад божествених пiсень" створює Г.Сковорода, вкарбовуючи в садiвничi образи всю свою фiлософiю, бо це фiлософiя серця, а серце, за бiблiйною та бароковою символiчною традицiєю – то сад, i самовдосконалення, доброчиннiсть, благочестя щонайкраще мисляться в жанрi садiвництва. Тодi ж на офiцiйному рiвнi компонується i культивується вiдповiдна iдеологiя, згiдно з котрою Україна (Русь, Малоросiя) – земний сад-рай. Цю iдеологiю увиразнює пишний рослинний декор барокових палацiв i храмiв та реальнi сади при монастирях, маєтках. Українське бароко має присмак дозрiлого саду.
Романтичне мистецтво, зокрема, лiтература, виявляє вже значно менше зацiкавлення садами, вiддаючи перевагу дикiй розбурханiй стихiї, шаленим вiтрам, степам-бойовищам, козацькiй славi, могилам, смертi, абсолютизуючи на український манер свiтову скорботу (мотиви трагедiї, туги тощо), активно реанiмуючи демонiчнi постатi чортiв, русалок, вiдьом, упирiв тощо, котрi, як вiдомо, не можуть мати садової прописки (сад – простiр освячений, ангельський, райський), а гнiздяться переважно по нетрях та болотах. Садiвничi мотиви, спогади, мрiї присутнi, утiм, i в романтичнiй поезiї. Скажiмо, в "Подражанiї Горацiю" Левка Боровиковського:
Щасливий в свiтi той, хто так умiє жить,
Як нашi прадiди живали..
– пише Боровиковський, i в перелiку прадiдiвських житейських умiнь не обминає садiвництва:
... А хто на хуторi розсаджує садок,
Дорiднi вишеньки кохає
I ножиком кривим до яблуньок, грушок,
Спиливши, рiзочки щепляє.
[Українськi поети-романтики, с. 39].
Здається, в романтичну добу образ яблуневого саду, найхарактернiший для фольклору та барокової лiтератури, замiнюється образом вишневого садка, котрий, поряд з калиною (за прикметою кольору) символiзує щось питоме українське, козацьке.
Iдеал України – саду-раю вiдливає в золото своєї поезiї Шевченко. "Садок вишневий" – не так iдилiя, як iдеологiя у формi мiнiатюрного шедевру. На схилi вiку Шевченко вiдвiдує i млiївськi сади Симиренкiв i полишає там своє благословення.
"Сад" i "Країна Рад" стають постiйною римою комунiстичної пропаганди. Теоретики бiльшовизму розумiють, що садiвництво – теж iдеологiчне мистецтво, що сад – це вкорiнений у народнiй свiдомостi образ раю, в тому числi й земного. Отже радянська влада будує комунiстичний сад-рай на противагу християнському. Згiдно з комунiстичною та християнською традицiєю, це вимагає жертовностi, самозречення. I народ погоджується на жертви в безперервних вiдбудовах i побудовах, iндустрiалiзацiї, культурнiй революцiї, освоєннi Сибiру й цiлини та безлiчi iнших напiвмiстичних починань. Люди згоднi качатися в болотi, мерзнути, голодувати, але "губы шепчут влад", що, мовляв, "тут буде мiсто-сад". А через кiлька десятилiть спiвають, що "и на Марсе будут яблони цвести".
Сила архетипної садiвничої iдеологiї була, отже, уповнi використана i врештi-решт здевальвована та скомпрометована радянською владою.
Коли ж вона збункрутувала, народ вiдчув пiдсвiдомий синдром садофобiї – зневiру у можливiсть земного саду-раю, що й на рiвнi пiдсвiдомостi вiдлунює вiдчуттям непоправної втрати i страху перед майбутнiм.
На початку XX столiття в українськiй лiтературi та мистецтвi траплялися й iншi, небiльшовицькi сади. Їх плекали М. Рильський, М. Зеров, В. Свiдзинський, Б.-I. Антонич та iншi; в них продовжуються традицiї мисленного українського садiвництва.
Образ саду виносить на кiноекран О.Довженко (фiльм "Земля", а особливо – "Життя в цвiту"). Задум останньої кiнострiчки смiливий: над постатями кривавих завойовникiв, деспотiв, полководцiв сповершити садiвника,(а саме – Мiчурiна) в образi якого iнтегрується гуманiзм i втiлюється людське призначення, заповiдане Богом (Адам – садiвник, другий Адам – Христос iз теслi стає садiвником). Зi щоденникових записiв Довженка зрозумiло, що фiльм "Життя в цвiту" – серцевинний у всiй його творчостi.
Цей досi не прочитаний як слiд, мiстичний, у чомусь – ганебний, однак значущий i загадковий твiр вартий, щоб над ним задуматись. Урештi-решт Довженко фактично скомпонував образ божевiльного садiвника, що оголосив вiйну природi.
Iдеологiчне чуття бiльшовицьких полiтикiв пiдказало їм зручнiсть використання мiчурiнського "вчення" (точнiше – комплексу технiчних прийомiв i методик) iз пропагандистською метою. Мiчурiн сповiдував агресивне ставлення до природи i вiрив у можливiсть швидкої та цiлковитої змiни природи рослин пiд впливом зовнiшнiх обставин. Усе це збіглося з iдеологiчними постулатами бiльшовизму, й зi сфери садiвництва легко i просто переносилося у сферу полiтично-соцiальну й господарську.
Бiльшовицький сад, який паразитично вирiс на архетипних ґрунтах фольклорного, бiблiйного, барокового українського саду, вiдчутно скомпрометував садiвничу iдеологiю українцiв, котра справiку є iдеологiєю злагоди, спiвтворчостi з природою. Гармонiя – лейтмотив садiвничого вчення Лева i Володимира Симиренкiв, великих свiтових садiвникiв XX столiття.
Чи є садiвництво явищем популярної культури? Вiдповiдь залежить вiд того, як ми розумiємо "популярне" в культурi – чи як фактор суто кiлькiсний (в такому разi – вiдповiдь очевидна, бо мiльйони людей плекають сади), чи й як критерiй якiсний ("популярне" як антипод вишуканому), й тодi – вiдповiдь мала б бути негативною, бо садiвництво не терпить халтури, саду не можна створити нашвидкоруч i абияк.
У сенсi кiлькiсному – можна говорити про популярнiсть певних сортiв садовини (скажiмо, в Українi популярнi яблука ренет Симиренка, "Слава переможцям", джонатан i т. д.), а також про популярнiсть присадибних садiв, садiвничих товариств (громадяни України й донинi в переважнiй своїй бiльшостi живуть на два боки – i в мiстi i в селi чи на садовiй дiлянцi). Популярними творами садово-паркового мистецтва є всi вiдомi нинi й вiдкритi для вiдвiдувачiв парки, ботсади, сквери, сади i садки, а не популярнi – заповiдники й закритi сади, призначенi для номенклатури, куди пересiчних громадян не пускають.
Популярне в нас народне декоративне, зокрема, й кiмнатне садiвництво – традицiйний засiб охудожнення житла i довкiлля.
Популярнi садiвничi мотиви в українськiй лiтературi та мистецтвi, зокрема, в монументальному й народному живописi ("картини квiтiв" К.Бiлокур, петрикiвськi "мальовки" тощо).
Парадоксально, але садiвництво як вид культури не популярне й навiть не визнане поки що в українськiй культурологiї, фiлософiї, етнологiї i т.д. Можливо, це станеться згодом, коли на перехрестi цих дисциплiн i значно древнiшого за них садiвництва постануть бiокультурологiя, бiофiлософiя, бiоетнологiя, себто комплекс наук, якi допоможуть людству повернутися до природи у традицiйний i надiйний спосiб – через сади. Принаймнi, така можливiсть поки що iснує, отже, iснує шлях порятунку людства культурою, бо садiвництво i є культурою взаємодiї з живою природою.
| < Попередня | Наступна > |
|---|