Максим Стpіха
Хоча в сучасних західних мовах слово "туризм" дедалі частіше означає насамперед "сферу надання послуг особам, що перебувають на відпочинку, наприклад, готелі, ресторани" (див., напр., Collins), однак у масовій свідомості сьогоднішніх українців воно ще існує переважно в його первісному, обумовленому самою етимологією (франц. tour – прогулянка, подорож) значенні: "один з видів активного відпочинку, який поєднує відновлення продуктивних сил людини з оздоровчими, пізнавальними, спортивними та культурно-розважальними цілями" [Севеpинов].
Прийнято вважати, що масовий туризм у його сучасному вигляді бере початок у XVIII столітті [Макдоналд]. З огляду на складність і небезпечність мандpів доти мало хто наважувався, ризикуючи життям і здоров’ям, вирушати в далеку подорож, коли на те не було достатньо вагомих причин. Мандри були переважно торговельними, військовими чи службовими. Мандровані підмайстри та прочани в кінцевому підсумку так само сподівалися на цілком конкpетний наслідок – у вигляді заробітку чи спасіння душі. Лише з появою комфортабельних пароплавів та мережі залізниць подорожі з метою розваги стали набутком не лише титулованих осіб та одинаків-романтиків, а більш-менш широких верств публіки з "середнього класу".
Українська мова не знала слова "туризм" та похідного від нього "турист" аж до другої половини ХІХ століття. Воно з’являється в І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова – з поясненням "турист – тобто подорожній" (у "Чудацьких думках пpо укpаїнську національну спpаву"), згодом – у інших авторів. Словник Б. Грінченка фіксує семантично близькі до нього "мандри" ("бродяжничество") та "мандрівка" ("странствие", "путешествие"). Усі інші фіксовані словником типи подорожей ("поход" – "Убирайся, козаченьку, завтра поход буде"; "проща" – "Їхали з усею сем’єю на прощу до якого манастиря да молились Богу"; "чумакувати" – "Куплю собі сірі воли, чумакувать буду" та ін.) – передбачають утилітарну мету. Знаменно, що словник, зорієнтований майже виключно на селянську лексику до 70-х років минулого століття, зафіксувавши конкретне поняття "подорожній" ("дорожный, путешествующий, странствующий"), не містить абстрактніших і загальніших понять "подорож", "подорожувати".
При цьому всі описані вище типи подорожей – і козацькі військові походи, і проща (найчастіше – до Києва, але також – на Афон і на Святу Землю), і чумакування, і мандри кобзарів, лірників та дяків (згадаймо непосидючого Турчиновського) – витворили власний поведінковий ритуал, традицію і багатющий фольклор. Утім, з погляду назагал осідлого українського селянина можна було б радше говорити про субкультури нечисленних мандрованих спільнот (приблизно так само, як сьогодні інтелектуальні представники "більшості" говорять про субкультури різноманітних меншин у межах модного поняття "культурної множинності"). Ваpто зазначити, що навколо найбільших святинь пpавослав’я (Київська та Почаївська Лавpи, інші монастиpі) утвоpився й певний міні-пpообpаз майбутньої індустpії туpизму – з готелями ("стpанопpиїмственими домами"), хаpчуванням, кpамничками сувеніpів-pеліквій, гідами-пpовідниками тощо.
З розвитком засобів сполучення та появою освіченого, хоча й украй нечисленного середнього класу діапазон подорожей збільшився: на закордонне лікування (Леся Українка, М. Коцюбинський), на науку чи на працю до імперських столиць (Петербурга, Москви й Відня – приклади занадно численні); на політичне заслання до Сибіру (до хрестоматійного П Грабовського цей шлях було второвано вже багатьма представниками і старшини, на кшталт Д. Многогрішного і С. Палія, і простолюду – згадаймо пісню про Кармалюка); в політичну еміграцію (П. Орлик, М. Драгоманов, В. Винниченко); масовий виїзд селян у далекі світи (Сибір, Америка) в пошуках кращої долі. З’явилося й "ходіння в народ" – із просвітницькою чи етнографічною метою (В. Антонович, Т. Рильський). Проте за всіма цими подорожами так само найменше стояло бажання розважитися, і тому чи не єдиним типом класичного українського мандрівника чи туриста аж до початку нашого століття лишався Василь Григорович-Барський, старший брат славетного київського архітекта Івана, який, закінчивши київську Академію, задля власної втіхи й бажання побачити світ 24 роки (1724-1747) мандрував країнами півдня Європи й Близького Сходу й залишив прецікавий опис своїх мандрів [Гpигоpович-Баpський. "Стpанствованія"]. До певної міри близьким до цього був і спосіб життя славетного мандрованого філософа Г. Сковороди.
Туризм у сучасному розумінні цього слова з’явився в підросійській Україні допіру на початку цього століття. Дещо відмінно стояли справи на землях під владою Австрії. Тут так само почалося з ходіння "у народ". Завзятими мандрівниками були члени "Руської трійці" М. Шашкевич, І. Вагилевич, а особливо – Я. Головацький, який 1832 та 1839 року пройшов пішки цілу Галичину. Втім, мета таких подорожей була не стільки розважальною, скільки етнографічною, а то й відверто "будительською". Від межі століть туризм посів помітне місце в діяльності українських спортивно-патріотичних товариств ("Сокіл", "Пласт", "Карпатський лещатарський клуб" та ін.). Подорожі мали за головну мету виховати фізично й морально здорових патріотів України. Трохи згодом (1925) у Львові постало й перше власне туристично-краєзнавче товариство "Плай", натхненником якого став професор І. Крип’якевич. Перші "прогульки" "Плаю" по Львову й околицях мали історико-науковий характер. Але згодом стараннями товариства стали організовуватися численні літні й зимові подорожі – не лише пішохідні, але й лижні ("лещатарські"), велосипедні, байдаркові ("каякові") – численними мальовничими маршрутами Карпат та передгір’їв. Видавало товариство й власний часопис "Туристика і краєзнавство". Втім, його діяльність так само мала насамперед патріотичну мету – й тому "Плай" разом з іншими українськими організаціями було заборонено польською владою у 1938 році. Через рік "перші совіти" добили зацілілі товариства на кшталт "Карпатського лещатарського клубу".
Спроби заохотити екскурсійну діяльність (зокрема, поїздки на могилу Т. Шевченка) робили уряди УНР та Української Держави (було навіть запроваджено пільгові для екскурсантів тарифи на транспорті), але з огляду на нестабільність політичної та військової ситуації ці намагання не могли дати скільки-небудь тривалих наслідків. Після поразки визвольних змагань за умов відносно ліберального режиму УСРР 20-х років туризм став набутком у першу чергу нової еліти, а також письменства і професури, що почувалися поки що доволі комфортно. Для останніх втеча у світ природи, мисливство й рибальство були своєрідним способом витворити альтернативний офіційному світ, де можна зберегти власну внутрішню свободу ("А я б хотів у тиші над вудками/ своє життя непроданим донести" – М. Рильський, 1921). Проявом такого настрою є численні "рибальські" вірші "неокласика" М. Рильського, "кримський цикл" М. Зерова, блискуча повість Майка Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альчести у Слобожанську Швейцарію". Однак з початком 1930-х років суспільна атмосфера змінюється. Неорганізовані виправи "попутницької" інтелігенції "на природу" замінює цілеспрямоване відправлення її на Соловки й Колиму. Письменники виїздять уже не куди їм заманеться, а "бригадами" – з метою оспівування праці комсомольців на Дніпрельстані та зеків на Біломорканалі. Практично уриваються й до того епізодичні закордонні подорожі.
Натомість туризм набуває цілком нового забарвлення. Влада усвідомлює його необхідність для загартування бійців на майбутніх фронтах, і в тридцяті роки створюються передумови для розвитку організованого спортивного річкового й гірського туризму. Організаційне керівництво туризмом покладається на ВЦРПС, при якому створюється Центральна рада по туризму та екскурсіях із відповідними республіканськими відділками. Починається будівництво туристичних баз і плановий випуск туристичного спорядження (1936 року випущено першу радянську розбірну байдарку, яка мала згодом чотири масові модифікації: у 50-х рр. "Луч", у 60-х – "Ладога". згодом – "Салют" і "Таймень", що досі плавають річками України; тоді ж починають масово шити легкі намети-"серебрянки", зручні "абалаковські" рюкзаки, що замінили неоковирні "речові мішки" тощо).
Така політика принесла позитивні наслідки під час другої світової війни, коли гартовані в туристичних подорожах бійці склали кістяк радянських частин спецпризначення і перемогли добірних німецьких альпіністів під час боїв за Кавказ. Тому її було продовжено і в повоєнні роки. Але водночас значна увага надається й розвиткові "масового" туризму – з метою "патріотичного виховання радянських людей" відкриваються численні організовані маршрути "по місцях революційної, бойової та трудової слави радянського народу", будуються турбази, створюється невисока за рівнем надаваних послуг, але розгалужена інфрастуктура туризму.
Заідеологізованість радянського туризму не знала меж. Так, наприклад, видавництво "Карпати" нарукувало російською мовою путівник для туристів-водників "По Дністру" [По Днестpу]. У вступній частині до цього видання було зроблено всі необхідні на той час застереження – і про "багатовікову героїчну боротьбу українського народу за возз’єднання з братнім російським народом", і про місця боїв Червоної армії, і про нове щасливе життя. І, однак, путівник виявився джерелом інформації не лише про красу української річки, але й про історичні події, про які пересічному радянському туристові знати не годилося. Наслідком став роздратований окрик у всесоюзному виданні "Турист". Автор, майстер спорту, працівник редакції А. Власов обурювався: "В связи с некоторыми встечающимися населенными пунктами сделан исторический экскурс от позднего палеолита, неолита и бронзового века до средневековья, а об исторических и революционных событиях позднейшего времени упомянуто скороговоркой". Аби рецензія не мала виключно ідеологічного відтінку, автор розправляється далі і з українською природою: "содержащиеся в путеводителе сведения о прекрасных пляжах в Зозулинцах, Горошеве, Хотине и Ямполе могут вызвать лишь ироническую улыбку" [Туpист, 1970, № 6, с.14].
Оформлення самодіяльного туризму в колишньому СРСР як самостійного суспільного явища пов’язане з роками хрущовської "відлиги" й вихованим "відлигою" новим поколінням. У цей час лібералізація виявилася й на офіційному рівні. Так, на додачу до Всесоюзного акціонерного товариства "Інтурист" (створене 1929 року й відтоді існувало з функціями відділку ГПУ-НКВД-КГБ), у 1958 році було організоване Бюро молодіжного міжнаpодного туризму "Супутник", яке вперше відкрило перед молодими людьми можливість бодай якихось контактів із ровесниками з країн "соціалістичного табору". Попри епізодичність і підконтрольність таких контактів вони були для багатьох першою нагодою визирнути по той бік "залізної завіси", що, зрештою, мало далекосяжні наслідки для розхитування закоріненого в масовій свідомості міфу про високий рівень життя в СРСР.
Утім, вплив закордонного туризму на формування масової свідомості в Україні 60-70-х рр. значно поступався впливові надзвичайно популярного в середовищі міської (переважно технічної і природничо-наукової) інтелігенції самодіяльного (гірського, водного, пішохідного) туризму. Як і скрізь у тодішньому СРСР, туризм виявився своєрідною нішею, де існувала ілюзія свободи, знімалися численні суспільні табу, можна було бодай на три тижні поринути в світ без партійних і профспілкових зборів, переповненого міського транспорту і щоденних черг за найнеобхіднішим. Як і скрізь у тодішньому СРСР, витворився стереотип туриста – бородатого фізика в светрі (картатій сорочці) з гітарою і рюкзаком за плечима. (Зазначимо, що ці риси були народжені суто практичними пpичинами – неможливістю голитися щодень, необхідністю мати теплий і зручний одяг тощо – але були романтизовані й героїзовані масовою свідомістю, що прагнула вирватися кудись поза будні комуналок). На противагу офіціозній радянській культурі біля вогнища вели розмови про сучасну західну літературу й філософію (в тій формі, як вони були відомі тоді зі сторінок "товстих" журналів та перших напівлегальних ксерокопій з першоджерел), під гітару співали тексти О. Галича, Б. Окуджави, В. Висоцького, пісні зеків 30-х років, декламували вірші забороненого М. Гумільова, напівзамовчуваних А. Ахматової, М. Цвєтаєвої, Б. Пастернака. Витворився й самобутній співаний туристичний фольклор (вірші Ю. Кукіна, Є. Клячкіна, Ю. Візбора та ін. – див. Пісня). Окремі з цих пісень ("А я еду за туманом", "Все перекаты, да перекаты...", "В тайге мороженого нам не подадут...", "Лыжи у печки стоят, гаснет закат за горой..." тощо) стали шлягерами й охоче виконувалися також тими, хто ніколи в житті не розводив тайгового вогнища. Туризм як стиль життя після повернення до міста передбачав зустрічі з друзями (туристські гурти були надзвичайно стійкими, іноді існували десятки років, об’єднуючи батьків, дітей і навіть онуків), що часто перетворювалися на своєрідні "капустяники", де добрим тоном вважалося відверте політичне фрондерство.
У творенні туристської субкультури чималу роль відіграли не лише власне туристи, а й учасники експедицій (подорожей з дослідницькою метою) – геологічних, гідрологічних, археологічних, біологічних, ботанічних... У колективах, що здійснювали наукові дослідження в польових умовах, теж панувала атмосфера внутрішньої свободи, відвертих розмов, напівзаборонених пісень. Власне, пісні, що сприймалися загалом як туристичні, часто складалися не учасниками турпоходів, а експедиційниками (геологом О. Городницьким, чорноробом, з фаху тренером із фігурного катання Ю. Кукіним та ін.) Автор загальновідомих шлягерів "Ну что, мой друг, свистишь? Мешает спать Париж?" та "А я еду за туманом..." Ю. Кукін є яскравим прикладом доволі поширеного явища: представником чималого племені тих, кого (послуговуючись відповідним сленгом) "у поле" привела не відданість науці та інтерес до досліджень, що їх мала виконати експедиція, а невлаштованість у міському житті. Траплялося, експедиції давали притулок неблагонадійним, які відсиділи, або втратили роботу за фахом (у геологічній партії тривалий час працював відомий етнолог й історик Л. Гумільов, у карпатській експедиції АН УРСР тимчасово працевлаштувався вигнаний з роботи В. Чорновіл тощо). До експедицій вабив той самий дух далеких мандрів. До того ж нечіткість поставлених перед експедиціями наукових завдань іноді перетворювала їх у завуальований туризм коштом держави. Втім, в українських експедиціях часто працювали кваліфіковані професіонали, ентузіасти своєї науки. Траплялися серед них і барди, і справжні поети (достатньо згадати археолога Б. Мозолевського – відкривача знаменитої скіфської пекторалі).
Як самодіяльних туристів, так і експедиційників було порівняно небагато. Але створений ними обpаз безкорисливого мандрівника (в наукових експедиціях, як правило, багато не заробляли) посів стійке місце у свідомості мас. У цьому стеpеотипному обpазі, що побутував у свідомості обивателя, можна вичленувати два суперечливі моменти. Умови турпоходів розглядалися багатьма як екстремальні, за яких гранично чітко випробовується сила духу, стійкість характеру, дружба, кохання (втім, незрідка це відповідало дійсності – особливо коли йшлося про тайгові чи північні подорожі). Відтак хлопці, що витримали таке випробування, сприймалися як "справжні мужчини", майже герої.
З іншого боку, той дух свободи, що панував у подорожах, викликав і певне роздратування обивателя. Було незрозуміло, чому так полюбляли некомфортабельні мандри ті, хто мав можливість їздити на комфортабельні курорти. Дратувало бажання терпіти труднощі доріг, які не приносили грошей. Адже водночас існували й були досить поширені подорожі на Північ "за длинным рублем" (на заробітки в райони видобування золота, нафти, газу). Але в колі таких людей романтичний дух свободи зустрічався нечасто (а серед "романтиків" приземлено-грубуватому Висоцькому тут віддавали безумовну першість пеpед відсторонено-вишуканим Окуджавою), та й назагал людей із високими духовними запитами траплялося тут значно менше. Ці заробітчани-мандрівники теж виробили власну субкультуру з відповідним іміджем і піснями – але була вона ближчою до зеківсько-табірної, аніж до туристично-експедиційної. Зазначимо, що ці подорожі на заробітки були для обивателя значно зрозумілішими.
Але все одно романтичний образ мандрівника (не заробітчанина) як людини мужньої і "справжньої" у свідомості мас переважав. Звідси любов до туристсько-експедиційних пісень у колі тих, хто ніколи не вирушав у мандри, популярність фільмів типу "Вертикалі", громадська думка про турпохід, що про нього у молодості мріють усі, але зважуються вирушити одиниці.
Такий туризм був явищем загальноімперським, і на теренах України відтак – російськомовним. Україномовна гуманітарна інтелігенція в переважній своїй більшості належала до городян у першому поколінні й тому відпустки проводила переважно біля батьків у рідному селі. До того ж сферою інтересів більшості груп із Києва, Харкова чи Дніпропетровська були Кавказ, Урал, Карелія, Алтай, Саяни. Туристичні маршрути самої України (пішохідні – в Карпатах, Криму, на Волині, байдаркові – по Дністру, Десні, річках Сумщини й Полтавщини) як технічно прості вважалися придатними не для "справжніх чоловіків", а хіба що для родинного відпочинку з дітьми.
Проте процес надання туристичній субкультурі національного колориту реально існував. Під впливом галичан київські й харківські групи ще в 60-х роках співали при вогнищі дещо зі стрілецьких і повстанських пісень – вони за духом поезії та аурою фрондерства вписувалися в тодішні "бардівські" канони. (Знаменно, що автори цих пісень у більшості своїй пройшли колись вишкіл "Пласту", "Плаю" та інших галицьких організацій, що так само організовували туристичні подорожі). Під впливом загальної атмосфери відлиги на українську мову переходив дехто з "експедиційних" авторів. (Так сталося з автором кількох російськомовних збірок Б. Мозолевським, за яким тягнувся ярлик "політично неблагонадійного"). Годі й казати про поширеність традиційного українського фольклору – певний (хоча й обмежений до кількох "шлягерних" назв) репертуар народних пісень співали практично всі. З’явилися й вдалі спроби україномовних книжок про туризм – виділяється написана в стилі відомої епопеї Джерома К. Джерома з тонким гумором і добрим знанням справи книжечка "На байдарці за снагою" (четверо її авторів були київськими науковцями-байдарочниками, і з них лише доктора медичних наук Г. Аронова можна було зарахувати до літераторів). Водночас у середовище київських молодіжних груп з початку 80-х впевнено проникав український літературний андеграунд (україномовні підтекстівки до пісень "бітлів", а також інші прояви "рокової" альтернативи, проаналізовані в статті О. Семенченка [Семенченко]). Звісно, при цьому існували й нечисленні суто україномовні гурти – зі Львова й почасти з Києва – що об’єднували людей не лише спільною любов’ю до мандрів, але й спільними громадянськими переконаннями. (До таких гуртів належали пізніші народні депутати України М. Косів та Я. Кендзьор, відомий київський хімік Г. Дворко, – свояк В. Стуса та ін.).
Привабливість туризму для людей такого спрямування пояснювалася й очевидною неможливістю організувати ефективний кадебістський нагляд серед боліт Полісся чи озер Десни. Існував і принаймні один вид експедицій, де процеси "українізації" проходили якнайприродніше. Йдеться про фольклорну практику українських студентів-філологів.
Описана вище субкультура побутувала переважно в середовищі технічної інтелігенції та студентства. Масовішою її альтернативою були поїздки за турпутівками. Ночівлю біля вогнища тут замінювали турбази – ідеальне місце для застілля й короткотривалих фліртів. Однак замість вартісних назагал текстів "бардів" тут частіше лунала типова радянська "попса", бо контингент публіки був значно "демократичніший" – робітництво, бухгалтери, продавщиці тощо. Вплив такого організованого масового туризму на природнє й духовне довкілля України був радше негативним – бо хамуваті гості не лише нищили рідкісні квіти навколо карпатських турбаз, але й спонукали майстрів-гуцулів до жахливого несмаку ширвжиткових сувенірів. Не сприяв такий туризм і глибшому ознайомленню з традиціями й історією різних регіонів України – бо ж усі гіди працювали виключно за затвердженими текстами (і, звісно, лише російською мовою). При цьому діяльність "несанкціонованих" гідів (наприклад, відомий історик М. Брайчевський після вигнання з роботи в АН УРСР певний час намагався заpобляти на життя приватними екскурсіями по історичній частині Києва) рішуче перепинялася.
Свого pоду масовою альтернативою "елітарному" самодіяльному туризмові був і масовий "виїзд на природу" (особливо після переходу з початку 70-х років на п’ятиденний робочий тиждень). Жертвами таких виїздів стали насамперед всі більш-менш мальовничі місцинки в околі ста кілометрів від великих міст. Проте важко не погодитися з Г. Ароновим, який у середині 80-х років писав: "Беру на себе сміливість стверджувати, що тут принаймні відбувається неприпустиме змішування справжнього, переконаного пішохідного туриста з людьми, що вирвалися "на пікнічок", "на шашлики", "на природу". Це саме вони нищать і палять усе, що трапило під руку, аби далеко не ходити. Це вони розпалюють вогнище в найнебезпечнішому для лісу місці. Це вони лишають неприбраним усе, що під час пікнічку їм не вдалося зжерти. До речі, відрізнити їх від пішохідних туристів гранично просто: вони ніколи не ходять пішки. Більше того – зневажають тих, що ходять на своїх двох".
"Виїзд на природу" мав і свій багатоденний варіант, розрахований на проведенні всієї відпустки, або її частини в ролі "дикого" відпочивальника в наметі біля моря. Образ "дикуна" було увічнено численними радянськими українськими поетами-гумористами (такий "дикун" був зpучною та безпечною нагодою покепкувати з місцевих бюрократів, які не забезпечують трудящим "культурного відпочинку"). Втім, практична відсутність у середовищі "дикунів" інтелектуалів (як і відсутність стійких мікрогруп) призвела до того, що якоїсь окремішньої субкультури вони не витворили, послуговуючись звичайним набором радянського ширвжитку в естраді, читанні тощо.
"Hоменклатуpною" альтернативою самодіяльному туризмові стало "полювання", процедура якого, залежно від суспільного стану мисливців, включала декілька градацій з власним виробленим ритуалом. Вище керівництво (Політбюро ЦК, міністри, секретарі обкомів, директори великих підприємств, генералітет) використовували послуги спеціальних мисливських господарств із комфортабельними будиночками (обов’язковий ритуал застілля), навченими єгерями тощо. Дрібніше за рангом начальство використовувало послуги голів "міцних" колгоспів (столи накривалися в "посадці"). Професура, письменники, тощо виїздили на природу самодіяльно. Таке полювання (описане в "Мисливських усмішках" Остапа Вишні) було доволі загальнодоступним (хоча й потребувало спеціального дозволу на рушницю, купівлі ліцензій, членства в Товаpистві мисливців і рибалок, – але ліцензія на 300-кілограмового лося коштувала 40 крб., ліцензія на кабана – 20 крб., на косулю – 12 крб.; добру рушницю в київському комісійному можна було придбати за 100 крб.). Для люмпена лишалося тривіальне браконьєрство з незареєстрованих берданок – із ризиком досить значного покарання (аж до тривалого ув’язнення). Саме полювання керівництва вищого рангу (номенклатура якого, проте, відчутно змінилася) і стало чи не єдиним видом "активного відпочинку", що досьогодні зберігся майже в недоторканості (мисливських розваг не цурався Президент Л. Кравчук, глава адміністрації другого Президента Д. Табачник (див. "Всеукpаинские ведомости". – 1996. – 9 февpаля. – С.3-4, інші керівні достойники).
Явище самодіяльного туризму було зруйноване в Україні в другій половині 80-х двома визначальними для національної історії подіями. Після Чорнобильської катастрофи в зоні радіоактивного зараження опинився один із найпривабливіших туристичних регіонів – Полісся й Волинь з незайманою доти природою і численними річковими й пішохідними маршрутами. Згодом розпад СРСР і гіперінфляція зруйнували й той суспільний прошарок, у якому туризм був найбільш популярним. Уже доволі постарілі шістдесятники – доктори й кандидати різних природничих наук – раптом опинилися сеpед найменш соціально захищених прошарків. Подорожі до улюбленої Карелії та Уралу виявилися для них надто дорогими (й фізично обтяжливими). В той самий час ритм життя їхніх заповзятливіших дітей часто виявився занадто напруженим для неспішного відпочинку біля вогнища, та й альтернатива між польотом на Кіпр і Канари й походом у Карпати чи на Псло для більшості з них вирішується не на користь внутрішнього туризму. Тому на річках Полтавщини, де протягом дня раніше можна було зустріти до двадцяти чималих гуртів туристів з дітьми й гітарами, сьогодні насилу пощастить побачити дві–три байдарки переважно з ентузіастами передпенсійного віку, що збеpегли мужність боротися з обставинами й недугами.
Натомість масовим явищем останніх років став так званий "комерційний туризм" – поїздки групами за кордон для закупівлі на базарах Туреччини й Польщі не дуже якісних, не дуже дорогих, але відсутніх на внутрішньому ринку товарів з метою їх подальшого перепродажу. Строго кажучи, це явище лежить поза предметом розгляду цієї статті (за означенням туризм не передбачає ведення будь-якої діяльності, що винагороджується). Але, з огляду на його поширеність (протягом останнього часу за межі України щорічно виїздить близько 6 млн. наших співгромадян: це на порядок менше, ніж відповідний показник для країн Заходу, де щорічно подорожує до 80% населення, але незміренно більше, аніж за часів "залізної завіси") варто відзначити, що воно стало потужним інструментом до внесення "західних цінностей", відповідним чином сприйнятих одними "совками", у масову свідомість інших "совків". Однак особи, які живуть з комерційного туризму, надто заклопотані справою щоденного виживання, аби перейматися питаннями, що виходять поза межі отримання комерційного прибутку (хоча, за свідченнями очевидців, саме pосійськомовні жіночки в хаpактеpних споpтивних костюмах складають сьогодні значну частину відвідувачів афінського Акpополя та стамбульської Ая-Софія).
Звичайно, поволі в Україні пробиває собі місце до життя й характерна на сьогодні світова модель туризму, заснована на розвиненій інфраструктурі, яка здатна задовольнити як тих, що воліють безтурботно ролежати короткотривалу відпустку на впорядкованому пляжі поруч із комфортабельним готелем, так і тих, що віддають перевагу методичному оглядові пам’яток і цікавих об’єктів, згаданих у туристичних путівниках (з ночівлею так само в комфортабельних готелях). Протягом останнього часу в Україні з’явилися як перші пристойні готелі й туристичні фірми, так і складені за західними стандартами путівники (наприклад, [Ukraine]). Утім, такий спосіб відпочинку зорієнтований переважно на іноземних туристів та на "нових українців" і обсяги його лишаються вкрай незначними (якщо для більшості європейських держав, на території яких зосереджено стільки пам’ток і природних об’єктів, як в Україні, надходження від туризму складають значну частину внутрішнього доходу, то в нас 1994 року вони сягали заледве 2% від виручки сфери обслуговування [Гавpилишин, Дмитpенко]). Але, безумовно, у майбутньому такий стиль відпочинку набуватиме дедалі більшого поширення серед своїх громадян, а приплив іноземних туристів (у 1994 році Україну відвідало заледве 600 000 іноземців – мізер порівняно з показниками, скажімо, Іспанії, де на 40 млн. населення щороку припадає 55 млн. туристів, кожен із яких пересічно проводить у країні близько 10 днів) зробить інфраструктуру туризму вагомим чинником економічного оздоровлення.
Отже, явище масового туризму мало в колишньому СРСР виразні особливості порівняно з країнами "вільного світу" й витворило не лише цікаву й самобутню субкультуру (традиція "бардів" значною мірою починалася з пісень під гітару біля вогнища), а й відмінний і назагал симпатичний спосіб життя і тип поведінки з притаманними йому ціннісними орієнтирами (дещо романтичне світосприйняття, колективізм, поєднаний з повагою до самоцінності кожного особистого "я", скептицизм і фрондерство щодо державних ідеологічних догм, розвинена екологічна свідомість та ін). І хоча різка зміна суспільних та економічних умов майже повністю зруйнувала самодіяльний туpизм (водний, пішохідний, гірський) як масове явище, однак покоління "шістдесятників", яке формувалося під впливом цінностей туризму, (почасти – активно практикуючи його в минулому, почасти – піддавшись загальній атмосфері романтики часів відлиги) ще посідає помітне місце в суспільній ієрархії України, отже, й саме це явище продовжує жити – принаймні своїми далекими відгомонами.
| < Попередня | Наступна > |
|---|